Рішення зробити серіал на таку серйозну тему не виникає на порожньому місці. Чи зачепила вас нинішня ситуація в Україні ще в лютому минулого року, коли розпочалося вторгнення?

Так, невдовзі після цього я зустрілася з Яном Гергетом, який зараз очолює відділ документалістики на Чеському радіо. Ми домовилися, що маємо одразу ж відстежувати ситуацію. Однак, на той час я була зайнята роботою і не могла одразу приступити до зйомок. ЗМІ почали публікувати репортажі з постраждалих регіонів, писати про волонтерів і біженців у нашій країні. Мені здавалося, що я проґавила потрібний момент, а інші вже задокументували цю тему. Коли я ще працювала документалісткою на радіо, у мене була певна проблема з тим, що ми запізно реагували на події. Чи то повені, чи то інші несподівані події, ми часто опинялися на крок позаду.

Ви пам’ятаєте перший імпульс, який спонукав вас, незважаючи ні на що, задокументувати цю тему?

Я просто документалістка в душі, якою керує потреба фіксувати цікаві речі навколо себе. Конкретно в цьому випадку йшлося, водночас, і про емпатію. Сценарій, коли людина будує все своє життя, емоційно та матеріально, і раптом змушена залишити все це позаду і вирушити у еміграцію, є для мене неймовірно сильним. Я люблю подорожувати і не маю проблем із тим, щоб час від часу збирати речі і виїжджати, насправді, я могла б навіть жити деінде. Але бути змушеним виїхати через війну – це щось справді жахливе.

Озираючись назад, що ви вважаєте головним посланням радіодокументального серіалу «Наші українці»?

Я почала знімати з однією головною метою – дізнатися, як інтегруються українці в моравському містечку Олешніце, прочитавши про нього в одній статті. Це місце знаходиться приблизно в 15 кілометрах від Летовіце, де у нас є котедж. В це місто заїхало десь 30 українців, яким тодішній мер Зденек Пеша надав житло. Вони змогли адаптуватися до нової домівки, а українські та чеські діти знайшли спільну мову. Я зрозуміла, що це може бути правильним напрямком. Тоді я звернулася до мера, який був дуже добрим і запросив мене приїхати та познімати.

Чи здивували вас негативні коментарі чехів у ЗМІ?

Так. Наприклад, безпосередньо під статтею про Олешніце я натрапила на концентровану ненависть і брехню. Я відчула потребу показати, як насправді виглядає життя цих біженців. Не впевнена, що мені це вдалося в повній мірі. Зокрема, чеські мешканці Олешніце досі так само готові допомагати, як і на початку, і не відчувають жодної ненависті. Українці знайшли тут нових друзів і роботу.

Як ви зрештою звернулись до такої складної теми?

Я довго розмірковувала над тим, як підійти до цієї тематики. Водночас, боялася мовного бар’єру, не хотіла знімати російською мовою. Не зважаючи на те, що я закінчила інститут, де вивчала російську мову, я встигла повністю її забути. Однак, для радіодокументалістики чеська – це найбільш прийнятна мова. Врешті-решт, очікування пішло мені на користь, адже багато українців навчилися розмовляти чеською. Під час зйомок був присутній мер міста. Він був своєрідним модератором всього процесу і допомагав з перекладом, коли це було необхідно. Окремі епізоди я знімала у вересні, грудні і, нарешті, в березні. За півроку українці зробили величезний прогрес і значно покращили свою чеську мову. Наприкінці, нам навіть не знадобилася російська мова.

Чи зустрічали ви в Олешніцах українців, які все ще особисто стикалися з ненавистю?

Хочу згадати акушерку, яка ще не пройшла необхідну атестацію в Чехії, тому змушена була працювати прибиральницею в лікарні. На жаль, за її словами, інші прибиральниці ставилися до неї трохи неприязно. Однак, за півроку ситуація покращилася.

Під час зйомок ви, напевно, познайомилися з багатьма цікавими людьми. Хто закарбувався у вашій пам’яті?

Найбільше мене вразили місцеві діти. Вони такі непередбачувані і чудові. Більше того, вони, здається, справляються з усією ситуацією найкраще. Діти ще не встигли до кінця пережити все і відчувають себе так, ніби перебувають у мандрівці. Важкі історії, переважно, стосуються окремих дорослих жінок. Мене зворушило, коли в першому епізоді Олеся розповіла, як вона втекла з України, будучи вагітною. У неї на руках був маленький хлопчик, який народився тут, в Олешніце, і вона розповіла, як проходила її подорож сюди.

Чи відчували ви різні емоції від респондентів, аналізуючи зйомки першої та останньої серії?

Коли я запитувала деяких з них у третьому епізоді, чи все гаразд вдома і чи є їм куди повертатися, мені здалося, що вони починають замикатися в собі і не хочуть багато говорити. Спочатку, у них була потреба розповісти про те, що вони пережили і як вони потрапили до Чехії. Однак, через півроку стиль їхніх розповідей дуже змінився, і це мене засмутило. У мене було відчуття, що все, що відбувається, завдає їм все більше болю. Сподіваюся, це було не так.

Чи здавалося вам, що вони хочуть повернутися в Україну?

Більшість з них хочуть повернутися. Діти навчаються онлайн, щоб залишатися на зв’язку з Батьківщиною. Коли вони повернуться, то складуть всі іспити і, при цьому, не забудуть свою мову. Але, разом з цим, я зустріла жінку, старший син якої отримав дозвіл на роботу і вже оселився в Чехії. Тому вона теж хоче залишитися тут разом з молодшим сином і бабусею. На жаль, в Україні на них ніхто не чекає. Під час особистої зустрічі мене також вразила історія Світлани, яка втекла з трьома дітьми шкільного віку. Вона влаштувалася на роботу вчителькою в школу в Олешніце і допомагає українським дітям із вивченням чеської мови. Завдяки тому, що у неї троє дітей, вона змогла легально привезти з собою чоловіка. У другому епізоді серії вона розповідає, як їздила до Києва за речами на Різдво. Ця сім’я також хоче колись повернутися в Україну. Вдячність – це те, що, в першу чергу, об’єднує біженців від війни. Діти в Олешніце були дуже вдячні, висловлюючи свою подяку всім чехам, які знімалися в серіалі.

Чи хотілось би вам поїхати знімати безпосередньо в Україну?

Залюбки. Якби я була на 30 років молодшою і не мала жодних зобов’язань, то вже давно б там знімала. Я завжди думала, що якби у мене не було роботи, яка б утримувала мене тут, у Чехії, я б поїхала кудись працювати волонтеркою.

Як ви відчуваєте, стосунки між чехами та українцями змінюються на краще чи на гірше?

Це залежить від того, чи є у людей мозок в голові і серце в грудях. Думаю, що ті, у кого цього немає, навіть не будуть цікавитися такими проектами, як «Наші українці». Але вони завжди мають сенс, навіть якщо ви не переконаєте всіх. Якщо ваші зусилля торкнуться лише кількох людей або допоможуть відкрити комусь очі, це має значення.