Що було далі? Потрясіння, жах. Коли ми відійшли від першої паніки, близько  ранку, вийшли подивитися, що відбувається в нашому районі. Місто було порожнім. Тільки дороги були заповнені автомобілями та людьми у них. Трафік був шалений. Ми пішли у парк, поруч майже не було людей. Тільки один чоловік малював скульптуру так, ніби навколо нього нічого не відбувалось. У нашій улюбленій кав’ярні неподалік, де зазвичай було досить людно, ніхто, окрім її власників та деяких із їхніх близьких друзів, не розмовляв. Усі були налякані та не знали, що робити, ціле місто тільки шептало про новини.

Ми випили каву, купили їжу в супермаркеті та почали думати, що робити. Стас намагався переконати мене поїхати до Праги, бо його компанія мала там офіс. Я не хотіла залишати свій дім, нашу квартиру, своїх батьків і нашого кота. Мої батьки не хотіли їхати з Одеси, бо побудували там ціле життя: роботу, житло, друзів та зв’язки. Вони не були готові починати все спочатку на новому місці. Водночас, батьки боялися й за нас. Вони не були впевнені, що нам вдасться перебудувати наше життя в новій країні з іншою культурою, мовою та способом життя. Але, врешті-решт, вони зрозуміли і сказали, що якщо ми хочемо виїхати з країни, то треба робити це якомога швидше.

Повітряний простір над Україною вже був закритий. Ми не мали автомобіля, тому у нас не було великого вибору серед транспорту. Близька знайома моїх батьків, Світлана, сказала, що збирається виїжджати, і в її машині залишилось два місця. Ми їх одразу зайняли. Прийшов час прощатись.

Мій тато приготував нам їжу (я дуже сумую за його кулінарією!) і погодився подбати про нашого кота Сімбу. Ми купили багато пляшок води і взяли все необхідне, знаючи, що буде важка і довга дорога. Потім вирушили до кордону з Молдовою.

Дуже довга дорога з Одеси до Праги

Ми залишили все та покинули наше прекрасне місто біля моря. Перша зупинка? Молдова. Дорога до Кишинева зайняла близько 15 годин, на кордоні були величезні черги. Звісно, ​​ніяких комфортних умов уздовж дороги не було. Ми ледве спали та їли. І ми знали, що це лише мала частина нашої подорожі.

Коли ми приїхали до Молдови, почали шукати готель чи квартиру, де б могли нормально поспати декілька годин. Не вдалося знайти жодного. Всі готелі та квартири були заброньовані, або ціни були шаленими (наприклад, 300 доларів за ніч). Тому ми вирішили ризикнути і попросили Світлану висадити нас у перший готель, який ми побачили. На щастя, деякі люди щойно виїхали, та ми отримали номер для перепочинку та сну.

На той момент, ми не мали гадки, як дістатись з Молдови до Румунії. Ми знали тільки те, що друг мого хлопця Денис повинен забрати нас на румунсько-болгарському кордоні.

Раптом я згадала Таню, фотографа з Кишинева, з якою я познайомилася через Інстаграм, і написала їй в особисті повідомлення з проханням допомогти нам. На мій подив, Таня вирішила сама підвезти нас до кордону з Румунією. Вона запитала, чи потрібна нам їжа чи щось інше. Для нас це був дуже незвичний момент, оскільки ми не звикли просити когось про допомогу. Таня була настільки доброю, що навіть залишилася з нами на кордоні, поки ми не знайшли машину, щоб перетнути його. Румунія, ми їдемо.

Половина дороги позаду

Коли ми нарешті дісталися румунського кордону, Денис вже чекав на нас з болгарської сторони. Він їхав від Софії до румунського кордону протягом більше ніж  годин, тому був повністю виснажений. Ми вирішили переночувати в готелі.

Вранці ми нарешті відчули себе в безпеці. Ми відпочили близько 5-6 годин, поснідали та попрямували до наступної країни на нашій карті – Болгарії. Всю дорогу з Одеси ми цілодобово перевіряли новини, адже боялися за рідних і близьких, не знаючи, чого чекати від Росії.

Шлях до Болгарії був важким. Коли ми наближалися до Софії, почало сильно сніжити. Ми були голодні, сонні та дуже втомлені. Позаду нас вже було понад 900 кілометрів. Коли ми зайшли до квартири, було дуже холодно. Я спала у літній піжамі з теплими шкарпетками, сорочці мого хлопця, ще одній сорочці, ковдрі та біля електрообігрівача. Раптом я почала плакати. Наш дім був таким затишним, теплим і гостинним, а цей був повною протилежністю. Я й гадки не мала, коли зможу знову побачити батьків і Сімбу, випити разом вина на нашій кухні і повернутись до нормального життя.

Наступного дня ми почали досліджувати Софію, тому що наш рейс до Праги з пересадкою у Варшаві був за два дні. Ми йшли вулицями, але не могли зосередитися ні на чому: ні на архітектурі, ні на музеях, ресторанах чи атмосфері міста. Ми просто загубились у новинах, які безперервно надходили на наші телефони.

1 березня ми вилетіли з Софії до Варшави, а потім з Варшави до Праги.

Колеги мого хлопця зустріли нас в аеропорту Праги і відвезли в готель, який орендувала для нас компанія Стаса. Вони сказали, що нам сподобається Прага, і не помилилися. Мені дуже подобається місто, усі ці вузькі вулиці та чудові кафе, хоча час від часу я отримую сповіщення на телефон про вибухи та ракетні прильоти в Одесі. У такі моменти я намагаюся заспокоїтись і залишатися позитивною, хоча це дуже важко. Кожного разу важко, як вперше.