Юлія Юрчук: Коли у тебе є сім’я, ти ніколи не будеш самотнім

Вона вважає, що журналістика є однією з найважливіших професій. Юлія Юрчук завжди хотіла стати журналістом. Зараз вона регулярно веде мовлення на Radio 1, та зробила свій внесок до тижневика Respekt. Її шлях до чеських ЗМІ був зовсім не простим, оскільки він був пов’язаний з трагічною ситуацією в Україні, на батьківщині Юлії. Вона покинула Україну в розпал кримської кризи, коли їй було лише 17 років. Відтоді, вона активно стежить за соціально-культурною ситуацією в країні. Як це — спілкуватись з тисячами людей на такі серйозні теми, як війна? А які події ще впливають на історичні стосунки між українцями та росіянами?

Ти родом з Києва. Коли саме ти переїхала до Праги?

Я приїхала восени 2014 року і почала навчатися на гуманітарному факультеті Карлового університету. Мені завжди подобалася література та письменництво. Спочатку я хотіла вивчати журналістику в Україні, але зрештою переїхала за кордон. Було дуже важко покинути країну, в якій я народилась і виросла.

Анексія Криму також відіграла роль у твоєму тодішньому рішенні?

Все почалося з війни на східному українському Донбасі. 2014 рік був дуже складним для всіх. Я збиралася закінчувати останній рік середньої школи, і мама сказала мені, що я маю піти, закінчити, а потім повернутись залежно від ситуації. У той час я відчувала себе дуже розгубленою і не могла визначитись, чого саме я хочу.

Чому ти обрала саме Прагу?

Я деякий час вивчала англійську в Лондоні, проте, будучи студенткою, я не змогла би там вижити фінансово. Мені дуже подобається Прага – це столиця іншого слов’янського народу, схожого на Україну своєю мовою та, власне, ментальністю. Я думаю, що якби я поїхала далі від дому, зміни були б складнішими в усіх сенсах.

Чи можеш ти визначити подібності між українцями та чехами?

Я би сказала, що Західна Європа характеризується певною мірою індивідуалізмом. На мою думку, східні країни більш колективні, і люди трохи більше дбають про інших. Обидва підходи мають свої переваги і недоліки. Чехія десь посередині. Ти можеш відчути, що люди тут близькі один одному і вони піклуються один про одного.

Юлія Юрчук описує свій досвід переселення з України до Чехії
Юлія на Радіо 1, де вона зараз працює.

Ти була підлітком, коли приїхала. Як ти звикла до абсолютно нового способу життя?

Я не очікувала, що буде так важко. Спочатку я відчувала себе повністю розгубленою. Я нікого не знала у Празі й мені було складно орієнтуватися містом. Мені не вистачало підтримки, яку надавала мені моя родина до того часу. Чим би я не займалася, я думаю не тільки про себе, а й про рідних. Коли у тебе є сім’я, ти ніколи не будеш самотнім. Але мої перші кілька років у Чехії були дуже одинокими. Водночас, це був початок мого дорослого життя, що означало нові обов’язки та турботи про фінанси чи житло. Завдяки концертам та музичній спільноті, я нарешті зустріла своїх перших друзів у Празі.

Окрім особистих викликів у Празі, тобі, безумовно, потрібно було думати й про ситуацію вдома. Чи можна викинути щось подібне з голови?

Я так не думаю. Пам’ятаю, у галасливих місцях мені було погано, бо вони нагадували мені вибухи. Якось у мене була істерика через новорічний феєрверк – вони звучали як бомбардування російських літаків. До 24 лютого 2022 року мало хто б повірив, що Росія справді здатна на таке. Ми раціонально вважали, що вони не можуть бомбити і вбивати людей, але підсвідомо цей страх завжди тримався всередині нас.

Чи завжди твої рідні та знайомі негативно ставилися до Росії, чи все змінилося за останні роки?

Мої стосунки з росіянами поступово розвивалися і змінювалися. Я народилася в незалежній державі з власною мовою і культурою, тому Росія мене не дуже торкнулася – я бачила її лише як сусідню державу. У дитинстві я сприймала російську музику та фільми, завдяки яким я вивчала російську мову. У школі ми вивчали i обговорювали історію, і я поступово дізнавалася про імперіалістичні проблеми з минулого.

Чи змінилося твоє ставлення до Росії на той момент?

Я все ще вважала Росію нашим сусідом, з яким у нас є спільна історія. Але потім я дізналася, що багато моїх предків постраждали за сталінської доби. Митці, які писали українською мовою або сповідували любов до рідного краю, потрапляли до в’язниці. Мій прадід був українським поетом, і після Другої світової війни був висланий до Сибіру як політичний в’язень. І хоча він вижив і повернувся додому, це був уже не він. Це повністю зламало психіку моєї бабусі, з якою люди боялися дружити. Сім’я мого діда загинула в 1930-х роках від голоду, що охопив Україну. За російською пропагандою, Україна – це лише шматочок Росії, який вирішив стати незалежною державою. На жаль, деякі люди казали мені, що відчувають мене русофобом. У мене є свої погляди, але я ніколи не була би агресивною до жодного росіянина. Я відчуваю, що поки Росія висловлює свою віру в те, що всі українці мають померти, ми також маємо право висловлювати власну думку щодо них.

Ти можеш сказати, що українці загалом пишаються своєю нацією?

Звичайно. Можливо, справа в тому, що їм так багато разів доводилося боротися за свою незалежність. Вони з 15 століття прагнули до свободи, та, переважно, боролися проти Росії. Цей загальнонаціональний опір створив і їхню культурну гордість. Подібна хвиля патріотизму виникає і зараз, я вважаю це соціологічним аспектом кожної війни.

Підтримка українців у Празі

Юлія Юрчук майже постійно контактує зі своєю родиною в Україні. Водночас, вона намагається допомогти українським біженцям у Празі – місті, яке стало її домівкою у 2014 році. «Я передаю їжу, одяг чи засоби гігієни некомерційним організаціям. На станції Флоренц створено так званий Дім добра (Dům Dobra), куди можна пожертвувати все необхідне», – пояснює Юлія. Вона вважає, що саме зараз українська армія найбільше потребує нашої підтримки. «Я розумію, що, з етичних міркувань, багато людей не хочуть віддавати гроші військовим. Але саме зброя українських воїнів зараз захищає не лише нашу країну, а й усю Європу», – зазначає вона.

Твоя родина ще знаходиться у Києві чи вже покинула країну?

Мама переїхала до Берліна, а решта родини залишилася в Україні. Ми пишемо один одному майже увесь час.

Ти намагаєшся допомогти їм на відстані?

Мені погано, бо я не знаю, як допомогти. На щастя, наша сім’я не має фінансових проблем, тому їм не потрібна моя підтримка в цьому плані. Після того, як почалася війна, мої найближчі родичі переїхали з Києва в невелике місто до моєї бабусі, яке було приблизно за 200 кілометрів. Вони провели два місяці, зачинені у маленькій квартирі. Особливо, літнім людям неймовірно важко подумки впоратися з нинішньою ситуацією. Кожного разу, коли ми телефонуємо один одному, я намагаюся залишатись позитивною за будь-яку ціну і наголошую, що все буде добре. Наприклад, ми жартуємо про те, що кіт моєї бабусі подряпав диван, тож мені треба швидше приїхати і відремонтувати його.

Твої життєві цінності суттєво змінилися?

Так, війна змінила мої пріоритети. Але моя родина залишається на першому місці. Раніше я вважала матеріальні речі важливими. Тепер я розумію, що ми можемо втратити всю власність в Україні за одну ніч. Але, як не було б парадоксально, я цього не боюся, для мене набагато важливіша безпека всіх людей, яких я люблю. Мене турбує, що наша сімейна бібліотека знаходиться під загрозою, включаючи книги кінця 19 століття, які передавалися з покоління в покоління. З іншого боку, це просто речі. Зараз я набагато більше думаю про стосунки з людьми.

Для Юлії, музика – це не лише хобі, а й професія.

Ти вважаєш, що західні ЗМІ достатньо висвітлюють війну в Україні?

Це залежить від того, про які ЗМІ ми говоримо. У мене, наприклад, таке відчуття, що великі телевізійні станції багато розповідають про Україну. Американські ЗМІ одними з перших повідомили про тенденції росіян перед початком війни. Це було одне з перших попереджень, і я думаю, що увага американських ЗМІ затримала вторгнення на кілька днів.

За якими чеськими ЗМІ ти стежиш?

Насамперед, я читаю Seznam Zprávy та тижневик Respekt. Я слідкую за ними не тільки в зв’язку з Україною, але й вважаю їх найкращими виданнями в країні вже кілька років. Крім того, через тижневик Respekt я влаштувалася на Radio 1. У своїй бакалаврській дисертації я зосередилась на музичній журналістиці, взяла інтерв’ю у публіциста Павла Турка і написала статтю з порадами щодо української культури  для Respekt. Саме він рекомендував мене програмному директору Radio 1 Зденеку Ліхновському на початку березня, коли в ефірі проходив «День з Україною».

Чи хотіла ти зробити свій внесок у ЗМІ, коли була студенткою в Україні?

Коли я залишила країну, я була ще дуже молодою, щоб писати. Але журналістика мене завжди цікавила. Тому я використовувала соціальні мережі, щоб коментувати різні речі. Я ще недостатньо добре володію чеською, щоб заробляти на життя як журналіст.

Сучасна українська музика

Юлія Юрчук приділяє велику увагу сучасним тенденціям в українській музиці. Минулого року, наприклад, вона не могла пропустити концерт популярного репера на ім’я Alyona Alyona, який відбувся в празькому клубі Fuchs2. Їй подобаються жанри пост-панка або дарк-вейва, а також вона є прихильницею різноманітних альтернативних груп із рідного Києва. «Учасники українських андеграундних гуртів часто дуже розумні та освічені люди. Деякі з них зараз воюють у війні за свою країну, хоча раніше їх діяльність не була політичною», – каже Юлія. Водночас, вона вважає себе відданою прихильницею гітарного гурту Sonic Death з Санкт-Петербурга, який, до речі, гучно підтримує Україну.

Чи ти нервувалася, коли загорілося червоне світло і ти вперше заговорила у мікрофон на радіостанції Radio 1?

За звичайних обставин, я була би напруженою. Але перші кілька тижнів після початку війни були трохи розмитими. Через це я навіть не усвідомлювала своєї нервозності. Я не розуміла, що розмовляла з тисячами людей в ефірі. Для свого першого ефіру на «День з Україною» я підготувала огляд української музики з 1990-х років і дотепер, та спробувала пояснити, як розвивалася наша культура та політика. Після розпаду Радянського Союзу люди нарешті почали слухати українські гурти, а 2000-ні були під впливом російського шоу-бізнесу. Але я все ж намагалася якомога більше розповідати про поточну ситуацію, вважаю журналістику надзвичайно важливою професією.

Тепер ти ведуча на Radio 1 кожну другу суботу вдень. Чи відчуваєш ти бажання чи потребу співпрацювати з іншими ЗМІ?

Окрім написання статей для Respekt та радіомовлення, у Чехії, досі, ніщо інше не привернуло мою увагу. Але ще до війни я думала писати статті англійською. Я, безперечно, краще пишу англійською, ніж чеською. Незабаром, я опублікую свої статті і подивлюся, чи будуть вони комусь цікаві. А до цього часу я буду розповідати на Radio 1 про українські гурти, що мені подобаються.

Юлія Юрчук описує свій досвід переселення з України до Чехії
Через медіа Юлія висловлює свої думки як про музику, так і про нещодавню ситуацію.

Юлія Юрчук

Народилася в 1997 році в Києві, де прожила до 17 років. Після переїзду до Праги розпочала навчання на гуманітарному факультеті Карлового університету. «Я дуже довго вчилася, бакалаврат закінчила лише нещодавно», – розповідає Юлія Юрчук, яка завжди хотіла присвятити своє життя письменництву. Крім журналістики, з дитинства цікавилася літературою і музикою, яка поступово стала її головною пристрастю. Вона відвідувала живі концерти не лише в Україні, а й у празьких клубах чи, наприклад, у Берліні, куди нещодавно переїхала її мама. У 2022 році вона здійснила свою мрію і почала більше співпрацювати зі ЗМІ. Після публікації статей у тижневику Respekt вона отримала можливість стати ведучою на Radio 1. Зараз слухачі можуть почути її як діджея кожну другу суботу після полудня.

Інші статті на тему

Бажаєте щось додати?

Поділіться з нами темами, які вам будуть цікаві.