Ведуча і журналіст Юлія Юрчук описує свій досвід переселення з України до Чехії - Блог Розумію

Юлія Юрчук: Коли у тебе є сім’я, ти ніколи не будеш самотнім

Вона вважає, що журналістика є однією з найважливіших професій. Юлія Юрчук завжди хотіла стати журналістом. Зараз вона – працівниця тижневика Respekt, і регулярно веде мовлення на Radio 1. Її шлях до чеських ЗМІ був зовсім не простим, оскільки він був пов’язаний з трагічною ситуацією в Україні, на батьківщині Юлії. Вона покинула Україну в розпал кримської кризи, коли їй було лише 17 років. Відтоді, вона активно стежить за соціально-культурною ситуацією в країні. Як це — спілкуватись з тисячами людей на такі серйозні теми, як війна? А які події ще впливають на історичні стосунки між українцями та росіянами?

Ти родом з Києва. Коли саме ти переїхала до Праги?

Я приїхала восени 2014 року і почала навчатися на гуманітарному факультеті Карлового університету. Мені завжди подобалася література та письменництво. Спочатку я хотіла вивчати журналістику в Україні, але зрештою переїхала за кордон. Було дуже важко покинути країну, в якій я народилась і виросла.

Анексія Криму також відіграла роль у твоєму тодішньому рішенні?

Все почалося з війни на східному українському Донбасі. 2014 рік був дуже складним для всіх. Я збиралася закінчувати останній рік середньої школи, і мама сказала мені, що я маю піти, закінчити, а потім повернутись залежно від ситуації. У той час я відчувала себе дуже розгубленою і не могла визначитись, чого саме я хочу.

Чому ти обрала саме Прагу?

Я деякий час вивчала англійську в Лондоні, проте, будучи студенткою, я не змогла би там вижити фінансово. Мені дуже подобається Прага – це столиця іншого слов’янського народу, схожого на Україну своєю мовою та, власне, ментальністю. Я думаю, що якби я поїхала далі від дому, зміни були б складнішими в усіх сенсах.

Чи можеш ти визначити подібності між українцями та чехами?

Я би сказала, що Західна Європа характеризується певною мірою індивідуалізмом. На мою думку, східні країни більш колективні, і люди трохи більше дбають про інших. Обидва підходи мають свої переваги і недоліки. Чехія десь посередині. Ти можеш відчути, що люди тут близькі один одному і вони піклуються один про одного.

Юлія Юрчук описує свій досвід переселення з України до Чехії
Юлія на Радіо 1, де вона зараз працює.

Ти була підлітком, коли приїхала. Як ти звикла до абсолютно нового способу життя?

Я не очікувала, що буде так важко. Спочатку я відчувала себе повністю розгубленою. Я нікого не знала у Празі й мені було складно орієнтуватися містом. Мені не вистачало підтримки, яку надавала мені моя родина до того часу. Чим би я не займалася, я думаю не тільки про себе, а й про рідних. Коли у тебе є сім’я, ти ніколи не будеш самотнім. Але мої перші кілька років у Чехії були дуже одинокими. Водночас, це був початок мого дорослого життя, що означало нові обов’язки та турботи про фінанси чи житло. Завдяки концертам та музичній спільноті, я нарешті зустріла своїх перших друзів у Празі.

Окрім особистих викликів у Празі, тобі, безумовно, потрібно було думати й про ситуацію вдома. Чи можна викинути щось подібне з голови?

Я так не думаю. Пам’ятаю, у галасливих місцях мені було погано, бо вони нагадували мені вибухи. Якось у мене була істерика через новорічний феєрверк – вони звучали як бомбардування російських літаків. До 24 лютого 2022 року мало хто б повірив, що Росія справді здатна на таке. Ми раціонально вважали, що вони не можуть бомбити і вбивати людей, але підсвідомо цей страх завжди тримався всередині нас.

Чи завжди твої рідні та знайомі негативно ставилися до Росії, чи все змінилося за останні роки?

Мої стосунки з росіянами поступово розвивалися і змінювалися. Я народилася в незалежній державі з власною мовою і культурою, тому Росія мене не дуже торкнулася – я бачила її лише як сусідню державу. У дитинстві я сприймала російську музику та фільми, завдяки яким я вивчала російську мову. У школі ми вивчали i обговорювали історію, і я поступово дізнавалася про імперіалістичні проблеми з минулого.

Чи змінилося твоє ставлення до Росії на той момент?

Я все ще вважала Росію нашим сусідом, з яким у нас є спільна історія. Але потім я дізналася, що багато моїх предків постраждали за сталінської доби. Митці, які писали українською мовою або сповідували любов до рідного краю, потрапляли до в’язниці. Мій прадід був українським поетом, і після Другої світової війни був висланий до Сибіру як політичний в’язень. І хоча він вижив і повернувся додому, це був уже не він. Це повністю зламало психіку моєї бабусі, з якою люди боялися дружити. Сім’я мого діда загинула в 1930-х роках від голоду, що охопив Україну. За російською пропагандою, Україна – це лише шматочок Росії, який вирішив стати незалежною державою. На жаль, деякі люди казали мені, що відчувають мене русофобом. У мене є свої погляди, але я ніколи не була би агресивною до жодного росіянина. Я відчуваю, що поки Росія висловлює свою віру в те, що всі українці мають померти, ми також маємо право висловлювати власну думку щодо них.

Ти можеш сказати, що українці загалом пишаються своєю нацією?

Звичайно. Можливо, справа в тому, що їм так багато разів доводилося боротися за свою незалежність. Вони з 15 століття прагнули до свободи, та, переважно, боролися проти Росії. Цей загальнонаціональний опір створив і їхню культурну гордість. Подібна хвиля патріотизму виникає і зараз, я вважаю це соціологічним аспектом кожної війни.

Підтримка українців у Празі

Юлія Юрчук майже постійно контактує зі своєю родиною в Україні. Водночас, вона намагається допомогти українським біженцям у Празі – місті, яке стало її домівкою у 2014 році. «Я передаю їжу, одяг чи засоби гігієни некомерційним організаціям. На станції Флоренц створено так званий Дім добра (Dům Dobra), куди можна пожертвувати все необхідне», – пояснює Юлія. Вона вважає, що саме зараз українська армія найбільше потребує нашої підтримки. «Я розумію, що, з етичних міркувань, багато людей не хочуть віддавати гроші військовим. Але саме зброя українських воїнів зараз захищає не лише нашу країну, а й усю Європу», – зазначає вона.

Твоя родина ще знаходиться у Києві чи вже покинула країну?

Мама переїхала до Берліна, а решта родини залишилася в Україні. Ми пишемо один одному майже увесь час.

Ти намагаєшся допомогти їм на відстані?

Мені погано, бо я не знаю, як допомогти. На щастя, наша сім’я не має фінансових проблем, тому їм не потрібна моя підтримка в цьому плані. Після того, як почалася війна, мої найближчі родичі переїхали з Києва в невелике місто до моєї бабусі, яке було приблизно за 200 кілометрів. Вони провели два місяці, зачинені у маленькій квартирі. Особливо, літнім людям неймовірно важко подумки впоратися з нинішньою ситуацією. Кожного разу, коли ми телефонуємо один одному, я намагаюся залишатись позитивною за будь-яку ціну і наголошую, що все буде добре. Наприклад, ми жартуємо про те, що кіт моєї бабусі подряпав диван, тож мені треба швидше приїхати і відремонтувати його.

Твої життєві цінності суттєво змінилися?

Так, війна змінила мої пріоритети. Але моя родина залишається на першому місці. Раніше я вважала матеріальні речі важливими. Тепер я розумію, що ми можемо втратити всю власність в Україні за одну ніч. Але, як не було б парадоксально, я цього не боюся, для мене набагато важливіша безпека всіх людей, яких я люблю. Мене турбує, що наша сімейна бібліотека знаходиться під загрозою, включаючи книги кінця 19 століття, які передавалися з покоління в покоління. З іншого боку, це просто речі. Зараз я набагато більше думаю про стосунки з людьми.

Юлія Юрчук описує свій досвід переселення з України до Чехії
Для Юлії, музика – це не лише хобі, а й професія.

Ти вважаєш, що західні ЗМІ достатньо висвітлюють війну в Україні?

Це залежить від того, про які ЗМІ ми говоримо. У мене, наприклад, таке відчуття, що великі телевізійні станції багато розповідають про Україну. Американські ЗМІ одними з перших повідомили про тенденції росіян перед початком війни. Це було одне з перших попереджень, і я думаю, що увага американських ЗМІ затримала вторгнення на кілька днів.

За якими чеськими ЗМІ ти стежиш?

Насамперед, я читаю Seznam Zprávy та тижневик Respekt. Я слідкую за ними не тільки в зв’язку з Україною, але й вважаю їх найкращими виданнями в країні вже кілька років. Крім того, через тижневик Respekt я влаштувалася на Radio 1. У своїй бакалаврській дисертації я зосередилась на музичній журналістиці, взяла інтерв’ю у публіциста Павла Турка і написала статтю з порадами щодо української культури  для Respekt. Саме він рекомендував мене програмному директору Radio 1 Зденеку Ліхновському на початку березня, коли в ефірі проходив «День з Україною».

Чи хотіла ти зробити свій внесок у ЗМІ, коли була студенткою в Україні?

Коли я залишила країну, я була ще дуже молодою, щоб писати. Але журналістика мене завжди цікавила. Тому я використовувала соціальні мережі, щоб коментувати різні речі. Я ще недостатньо добре володію чеською, щоб заробляти на життя як журналіст.

Сучасна українська музика

Юлія Юрчук приділяє велику увагу сучасним тенденціям в українській музиці. Минулого року, наприклад, вона не могла пропустити концерт популярного репера на ім’я Alyona Alyona, який відбувся в празькому клубі Fuchs2. Їй подобаються жанри пост-панка або дарк-вейва, а також вона є прихильницею різноманітних альтернативних груп із рідного Києва. «Учасники українських андеграундних гуртів часто дуже розумні та освічені люди. Деякі з них зараз воюють у війні за свою країну, хоча раніше їх діяльність не була політичною», – каже Юлія. Водночас, вона вважає себе відданою прихильницею гітарного гурту Sonic Death з Санкт-Петербурга, який, до речі, гучно підтримує Україну.

Чи ти нервувалася, коли загорілося червоне світло і ти вперше заговорила у мікрофон на радіостанції Radio 1?

За звичайних обставин, я була би напруженою. Але перші кілька тижнів після початку війни були трохи розмитими. Через це я навіть не усвідомлювала своєї нервозності. Я не розуміла, що розмовляла з тисячами людей в ефірі. Для свого першого ефіру на «День з Україною» я підготувала огляд української музики з 1990-х років і дотепер, та спробувала пояснити, як розвивалася наша культура та політика. Після розпаду Радянського Союзу люди нарешті почали слухати українські гурти, а 2000-ні були під впливом російського шоу-бізнесу. Але я все ж намагалася якомога більше розповідати про поточну ситуацію, вважаю журналістику надзвичайно важливою професією.

Тепер ти ведуча на Radio 1 кожну другу суботу вдень. Чи відчуваєш ти бажання чи потребу співпрацювати з іншими ЗМІ?

Окрім написання статей для Respekt та радіомовлення, у Чехії, досі, ніщо інше не привернуло мою увагу. Але ще до війни я думала писати статті англійською. Я, безперечно, краще пишу англійською, ніж чеською. Незабаром, я опублікую свої статті і подивлюся, чи будуть вони комусь цікаві. А до цього часу я буду розповідати на Radio 1 про українські гурти, що мені подобаються.

Юлія Юрчук описує свій досвід переселення з України до Чехії
Через медіа Юлія висловлює свої думки як про музику, так і про нещодавню ситуацію.

Юлія Юрчук

Народилася в 1997 році в Києві, де прожила до 17 років. Після переїзду до Праги розпочала навчання на гуманітарному факультеті Карлового університету. «Я дуже довго вчилася, бакалаврат закінчила лише нещодавно», – розповідає Юлія Юрчук, яка завжди хотіла присвятити своє життя письменництву. Крім журналістики, з дитинства цікавилася літературою і музикою, яка поступово стала її головною пристрастю. Вона відвідувала живі концерти не лише в Україні, а й у празьких клубах чи, наприклад, у Берліні, куди нещодавно переїхала її мама. У 2022 році вона здійснила свою мрію і почала більше співпрацювати зі ЗМІ. Після публікації статей у тижневику Respekt вона отримала можливість стати ведучою на Radio 1. Зараз слухачі можуть почути її як діджея кожну другу суботу після полудня.

Інші статті на тему

Бажаєте щось додати?

Поділіться з нами темами, які вам будуть цікаві.