Адаптаційний центр допомагає українським учням, які через війну переїхали до Чехії самостійно або з іншими членами родини. Він пропонує їм консультації з питань побудови кар’єри, поїздок, проведення дозвілля, а також викладає підготовчий курс для переходу до чеських шкіл. Домініка стояла за цим проєктом від самого початку.
Ви досить швидко створили центр, і вже в перші дні війни почали діяти…
Це був виклик! Ми знали, що маємо реагувати швидко, перші українські учні почали приїжджати до Чехії одразу після початку війни. Незабаром нам вдалося отримати гроші від Seznam. Post Bellum знаходиться у Виноградах, але нам потрібно було знайти окреме приміщення для центру. Central Group організувало його для нас, і ми могли користуватися ним безкоштовно. Я звернулася до Bonami з проханням про надання обладнання, компанія HP надала необхідну техніку… чутка розійшлася, і вже за три тижні ми мали готовий Центр адаптації. Солідарність у компанії була справді величезною.
Адаптаційний центр некомерційної організації Post Bellum займається навчанням та адаптацією українських учнів, які покинули свої домівки і переїхали до Чеської Республіки. Окрім адаптаційних програм, центр пропонує молодим українцям консультації щодо побудови кар’єри, подорожей, участі у дозвільній та клубній діяльності або навчання в нульових класах та підготовку до вступу в чеську систему освіти. Основна мета Адаптаційного центру – полегшити життя українських учнів у Чеській Республіці. Адаптаційний центр підтримують компанії Seznam, Central Group, Bonami, HP, EPCG Foundation, Празька міська рада, Міністерство освіти та інші.
А як щодо персоналу центру? Як ви знайшли викладачів та інших фахівців?
Ми почали шукати українських педагогів та поступово зібрали команду викладачок. Кожна з них мала різний досвід, тому ми розробили систему, за якою вони змогли б групуватися в наших класах. Потім ми зібрали команду чеських викладачів. В основному це були студенти університетів, матері в декретній відпустці або пенсіонери.
Чому ви з головою поринули в адаптаційний центр?
Війна дуже вплинула на моє життя. Я відчувала, що якщо не почну допомагати, то зійду з глузду. Мені дуже пощастило, що я працюю в організації, яка займається саме такими проєктами допомоги. Коли я дізналася, що можу створити Адаптаційний центр, сприйняла цей виклик як частину своєї роботи – а саме як те, що необхідно зробити.
Чим займається Post Bellum?
Флагманським проєктом громадської організації Post Bellum є «Пам’ять нації» – збірка історій свідків ключових подій 20-го століття. Метою організації є не лише фіксація спогадів, але й поширення їх у суспільстві. Post Bellum організовує виставки, соціальні заходи та публікує книги. Організація також відома у сфері освіти. Студентам сподобався проєкт «Історії наших сусідів» – картографування спогадів свідків з їхнього регіону.
Центр обслуговує переважно учнів віком від 14 до 18 років. Чому саме ця вікова група?
Ми тісно пов’язані з освітянами в Чеській Республіці, тому маємо актуальну інформацію зі шкільного середовища, якою можемо поділитися. Ми також маємо досвід відкриття середньої школи. У вересні 2021 року наша приватна гуманітарна гімназія «Пам’ять нації» прийняла перших учнів. Наші освітні проєкти також працюють переважно з учнями другого класу початкової школи та першого класу середньої школи. Невдовзі після початку вторгнення ми почали розуміти, що до Чехії точно приїде багато українських школярів цього віку, і вони не зможуть потрапити до чеських середніх шкіл. Можливості середніх шкіл у Чехії, і в Празі зокрема, вже давно вичерпані. Але ми це зробили! Врешті-решт нам вдалося набрати учнів до шкіл, але це коштувало нам великих зусиль.
Post Bellum та Україна
Організація почала допомагати Україні майже одразу – розпочавши кампанію зі збору коштів. За перші десять днів війни донори пожертвували 170 мільйонів чеських крон. Збір коштів триває й досі, а зібрані гроші використовуються переважно для закупівлі медичного та захисного обладнання. Допомогу Україні координує Мартін Окнехт, який сам кілька разів їздив до України. Але зв’язок між Post Bellum та Україною має глибше коріння. У Києві є філія організації. Тут режисери-документалісти записують історії українців, які пережили Голодомор.
Адаптаційний центр був спочатку задуманий як короткостроковий проєкт, але його двері досі відчинені. Чому ви вирішили продовжити?
Спершу ми розпочали з освітньої адаптаційної програми, яка мала тривати три з половиною місяці. Її відвідали плюс-мінус шістдесят учнів. Плинність школярів на початку була дуже високою. Ми не ставили собі за мету, щоб учні щодня дотримувалися обов’язкового відвідування занять. Ми хотіли дати їм простір, де вони відчували б себе в безпеці, могли б мати певний розклад і проводити час зі своїми однолітками. Ми також думали про адаптацію, тому познайомили їх з чеськими учнями, водили на культурні заходи, залучали до подій Post Bellum, допомагали з усім, що було потрібно. Оскільки все йшло добре, залучилося більше коштів. Завдяки їм ми змогли продовжувати. Ми організували нульовий клас для тих, хто хотів вступити до середньої школи. Він працював щоранку, його відвідувало 36 учнів – плинність школярів стала меншою. Проєкт був успішним, тому ми продовжуємо. У вересні 2023 року ми відкриваємо ще один нульовий клас. У нас вже є понад 60 кандидатів.
Значну частину навчання складає вивчення чеської мови, чи не так?
Ми зосереджуємося переважно на її граматичному аспекті, щоб учні могли називати типи слів, розуміти синтаксис і декомпозицію речень. Потім, звичайно, ми робимо великий акцент на розмовній чеській мові. Для українських учнів це легке завдання, адже вони чують її навколо себе. Крім того, чеська мова дуже схожа на українську. Найбільша проблема в учнів виникає з писемним мовленням. Кирилиця і латиниця – це дві абсолютно різні системи. Потім є академічна чеська, яку вивчають студенти університетів. Наприклад, до нас прийшов студент-математик. Він пояснював українським студентам теорію предмета і, водночас, навчав їх необхідної термінології чеською мовою. Ми також викладаємо в центрі англійську мову – за це відповідає викладач англійської мови з України. Ми співпрацюємо з психотерапевтом та пропонуємо індивідуальні консультації.
Чи навчили вас учні натомість української мови?
У перші дні я вивчила слово «скотч», а потім «наречена» – це слово має таке ж значення і у чеській мові. Поступово я почала розуміти учнів все більше і більше. Вони говорили зі мною українською, а я відповідала їм чеською.
Які ще заходи проводить Адаптаційний центр?
Ми знайомимо учнів із Прагою та виїжджаємо за межі міста. Пропонуємо також професійні консультації. Допомагаємо з вибором школи, подачею документів, адміністративними питаннями, телефонними дзвінками. Початкова розгубленість була не лише з боку батьків та учнів, але й з боку шкіл. Допомагали наші українські вчителі, які на той час вже добре володіли чеською мовою і спілкувалися з самими школами.
Тобто «ваші» українські учні потрапили до середніх шкіл завдяки Центру?
Не можна сказати, що всі 36 учнів потрапили до шкіл, але ті, хто вирішив вчитися, пішли. І не тільки до середніх шкіл, а й до університетів. Існують великі відмінності між шкільною системою в Україні та Чехії. Для учнів цього віку єдиний варіант – не ходити до середньої школи в нашій країні. Вони можуть закінчити середню школу в Україні онлайн, що займає не чотири роки, а лише два. Потім вони отримують табель успішності, що є еквівалентом нашого атестата про середню освіту, і, якщо хочуть, вступають до університету. Третина наших учнів вирішила піти до чеської середньої школи, третина поступила одразу в коледжі, а остання третина продовжує вчитися в українських школах – а там подивимося.
Чи підтримуєте ви зв’язок із учнями, навіть якщо вони вже не приходять до центру?
Буквально вчора один із учнів написав мені, що вступив до трьох університетів. Ми постійно спілкуємося. Провели багато часу разом і стали справжніми друзями та спільнотою, які допомагають одне одному.
Тож ви справді близькі. Чи довіряють вони вам свої проблеми?
У нас було кілька учнів, які залишилися зовсім самотніми в Чехії. Звичайно, ми спілкуємося з ними з приводу житла, фінансових проблем, постійних прохань знайти якийсь підробіток чи терапевта. Я думаю, що фінансові проблеми є найбільшими. Кілька разів траплялося так, що учні не могли більше до нас приїжджати і мусили йти на роботу.
Чи можете ви пригадати момент, коли ви б сказали: «Це дійсно того варте»?
Таких моментів неймовірна кількість. Завдяки історіям, які я чую, мій погляд на світ дійсно змінився. Я ніколи їх не забуду. Домініка до адаптаційного центру відрізняється від Домініки після. Вдячність, яку учні та студенти висловлюють мені, моменти абсолютної емоційності… Я насолоджуюся кожним днем, який ми проводимо разом, розмовами та сміхом. Захоплююся сміливістю, яку бачу в учнях та студентах, рішучістю вивчати мову, а потім результатами спілкування нею. Щодня вони переконують мене в тому, що моя робота має сенс.
З іншого боку, чи можете ви пригадати час, коли для вас це було занадто?
У перший же день, коли ми відкрили Адаптаційний центр, я зателефонувала своїй колезі і сказала, що терапевтичної підтримки потребують не лише наші учні, а й уся команда і я теж. Початок був дуже складним. Учні сміялися, жили як зазвичай, але їхні погляди були абсолютно порожніми. Щодня я вислуховувала всілякі історії, з якими було дуже важко впоратись. Робота в Адаптаційному центрі – це велике психологічне навантаження.
«Якби я не почала допомагати, то зійшла би з глузду».
Чи доводилося вам стикатися з негативними коментарями на адресу Адаптаційного центру і того, чим ви займаєтеся?
Іноді трапляється, що ми їдемо в автобусі за межами Праги, і пасажирам не подобається, що наші учні розмовляють, адже вони повинні бути тихими, а в ідеалі – взагалі не перебувати в Чехії. Було вже декілька подібних нарікань і ксенофобських коментарів.
Коли ситуація заспокоїться, чи хотіли б ви відвідати Україну?
Я вже домовилася з дівчатами-вчительками, що відвідаю їх усіх. Чекаю на це з нетерпінням та сподіваюся, що вже незабаром!
Домініка Копчікова
Керівник Адаптаційного центру «Пам’яті нації» та відділу освіти Post Bellum
Домініка Копчікова, уродженка Кутної Гори, вивчала англійську мову в Університеті Пардубіце. Вона завжди була зачарована 20-м століттям. Її подальші кроки у навчанні були спрямовані до Карлового університету, де вона зараз закінчує навчання за спеціальністю «Усна історія та сучасна історія». Саме там вона познайомилася з організацією Post Bellum та проєктом «Пам’ять нації». Домініка почала працювати у відділі освіти як продюсерка освітніх проєктів (кінематографічні історії, практичні воркшопи). Обставини війни в Україні спонукали її до створення Адаптаційного центру. Тепер на неї чекає ще один великий виклик – вона очолить весь освітній відділ Post Bellum.
