Ти народилися в Нікополі, місті на Дніпропетровщині. Останні кілька років ти жила в Києві. Яким було твоє життя до початку війни?

Я працювала журналісткою та займалась бразильським джиу-джитсу у вільний час. Зараз хлопці та дівчата, котрі тренувались разом зі мною, дуже допомагають нашій армії. Також у вихідні дні я працювала як бариста у кав’ярні, мені це дуже подобалось. Було класне та звичайне життя, яке я любила.

Ти працювала журналісткою в Україні і продовжуєш це робити в Чехії. Ти потрапила сюди завдяки своїй роботі на Радіо Свобода. Як саме тобі допомогла робота?

12 лютого 2022 року нас з командою відправили у відрядження в Прагу, адже головний офіс Радіо Свобода знаходиться тут. Потрібно було побути лише кілька тижнів у Празі, щоб познайомитись та поспілкуватись з нашими колегами, обмінятись досвідом. У мене з собою була лише маленька валіза та рюкзак. Тоді я навіть не могла уявити, що залишусь в Празі на такий довгий час. Після початку повномасштабної війни наше керівництво вирішило поки не повертати нас назад додому, адже це небезпечно. Кожного дня ми виходимо в прямі ефіри з празької студії. Оскільки у Києві з повітряними тривогами та атаками з боку росіян, наш робочий процес постійно б переривався.

Висвітлювати війну у власній країні, мабуть, дуже важко. Які моменти були для тебе найбільш емоційними?

Я працюю в сфері висвітлення новин, тому дуже часто ми розповідаємо про воєнні події та саме міста, в яких проходять активні бої. У мене якось було завдання змонтувати відео з наслідками обстрілів у моєму рідному місті. Кожного дня я відкривала телеграм канали і дивилась, чи є на цих фото мій будинок, чи немає. Якщо чесно, це дуже сумне відчуття. Щоразу, дивлячись на фото, думала про свою родину. Мої батьки також залишились в Нікополі, адже вони там працюють та доглядають за моїми дідусем і бабусею, що проживають у сусідньому селі.

Твій чоловік залишився в Україні. Він воює вперше у своєму житті?

Ні. Мій чоловік був учасником бойових дій ще в 2014 році, тому є і зараз. Для нього дуже важлива незалежність нашої країни. Олег очікував ще одну війну після 2014 року, тому ще до 24 лютого 2022 року мій чоловік іноді спілкувався зі мною на цей рахунок та пояснював, що з початком війни він одразу поїде воювати знову. Я постійно намагалась цю тему від себе посунути далі та боялась сприймати його очікування серйозно.

Зрештою, він мав рацію. Що ти робила 24 лютого 2022 року? 

Я прийшла на роботу до нашого празького офісу Радіо Свобода дуже рано. Зазвичай я прокидаюсь о 3:30 ранку, адже у нас ранковий ефір. Ми починаємо працювати, вмикаємо ноутбуки та спілкуємось із колегою про теми цього дня. У цей момент наш шеф-редактор сидів та ретельно прислухався до чогось, а потім за декілька хвилин сказав: «Все, він оголосив війну». Мені випала роль людини, яка повинна була обдзвонити усіх колег та повідомити про початок війни. Ми одразу вийшли в ефір, та я навіть не можу згадати, скільки він тривав. Нам усім хотілося працювати ще більше, ніж зазвичай, адже кожен з нас боявся залишитись на самоті. Після цього ми працювали майже цілодобово, ніхто не хотів йти додому та повертатись до своїх думок та переживань. У мене було дуже сильне відчуття провини, адже я була у безпеці, а інші люди вдома переживали війну. Це відчуття й досі мене не покидає – вже рік пройшов, а воно живе зі мною.

А чи є у тебе відчуття «подвійного життя» тут, в Чехії, і в Україні, оскільки ви з чоловіком перебуваєте на відстані?

У мене таке враження начебто я тут фізично, але психологічно та ментально я постійно в Україні. Я би навіть не назвала це «подвійним життям». Можливо, не зовсім вірно так казати, але мені здається, начебто моє справжнє життя в Україні. Там мій чоловік, моя сім’я та усі друзі, яких я дуже люблю.

Чи часто ти поверталася додому після початку війни?

За час повномасштабного вторгнення я вже тричі була у Нікополі. Насправді, я доволі часто їжджу в Україну – наприклад, вже відвідувала Київ та Одесу з початку війни. Я дуже люблю нашу країну, вона дійсно неймовірна.

А як почувають себе вдома зараз твої батьки?

Вони знаходяться в зоні обстрілів, і їм, очевидно, дуже важко. Проте інколи мені здається, що у моїх батьків, які знаходяться в зоні обстрілів, та у мого чоловіка, який постійно на лінії активних бойових дій, настрій краще, аніж у мене, що сидить тут у безпеці. На деякий час я навіть повірила, що у батьків й справді все не так погано. Але це було до моєї останньої подорожі додому після Нового року. Я приїхала до Нікополю та перше, що побачила – це спалений автовокзал, а поруч сиділа бабуся, яка раніше продавала там якісь товари на ринку, що знаходиться поблизу. Мені стало одразу якось не по собі. Потім я проїхалась по місту та здавалось, що начебто загалом все спокійно і місто живе як раніше. Я пішла з подругою на каву та згодом почалась повітряна тривога. В цей момент вимкнули світло. Мені зателефонувала мама та попросила залишитись у кав’ярні, адже обстрілювали саме район, де знаходиться наш будинок. В мене почалась паніка, адже я чула усі ці вибухи. Тоді я зрозуміла, що люди тут живуть так постійно – існує ілюзія нормального життя, але вона може змінитися за секунду.

Коли ти сумуєш за домом, чи думаєш ти про повернення в Україну до завершення війни?

Звичайно, я постійно хочу повернутися і думаю про це. Мене не стримує небезпека, можливі обстріли чи відключення світла. Єдине, що стримує – це робота. По-перше, розуміння того, що, працюючи в міжнародному медіа і висвітлюючи тему війни, я роблю щось корисне. А по-друге, це мої колеги, моя київська команда, з якою я приїхала сюди ­­– я не можу їх підвести. Я вірю в те, що настане момент, коли ми всі зможемо повернутися до Києва разом.

Що змінилось у твоїй національній свідомості після початку війни?

Нічого, адже моя любов до Батьківщини була сильною ще з дитинства. Ми з чоловіком у цьому схожі (посміхається). На території Нікопольського району, де я жила, було 5 козацьких січей. Усі мої прадіди були козаками. Незважаючи на те, що ми живемо у російськомовному регіоні, мої батьки завжди спілкувались українською. Мама завжди намагалась розказати мені історію України, та й я сама нею дуже цікавилась. До України у мене настільки сильні та міцні почуття, що я навіть не можу їх описати.

Чи плануєш ти повернутися додому після закінчення війни, або, можливо, твій чоловік хотів би переїхати до Праги разом з тобою?

Я мрію повернутись додому, і мій чоловік ніколи не захоче переїхати до іншої країни. Він зараз бореться за незалежність України, і, коли вона буде досягнута, ми зможемо насолодитися нею в повній мірі. Крім того, я вважаю, що нам потрібно повернутися і відбудовувати нашу країну після закінчення війни.

Чи є можливість підтримувати зв’язок з чоловіком щодня, чи є якісь труднощі?

По-різному. Він – розвідник, іноді з ним може не бути зв’язку по 3-4 дні поспіль.Зазвичай, він попереджає про це, але я все одно хвилююсь. Для мене це найстрашніше та найжахливіше.У такі періоди я переглядаю чи немає нових повідомлень на телефоні майже кожну хвилину. До речі, незважаючи на те, що ми майже рік живемо на відстані, це зовсім не відчувається. Таке враження, начебто наші стосунки стали ще сильнішими, а кохання зросло у разів 500 (сміється).

Я бачила у тебе в Інстаграмі, що ти нещодавно одружилася. Як відбулися твої заручини та весілля під час війни?

Це сталося восени. Я не думала ніколи про те, що Олег мені освідчиться та ми незабаром одружимось. У нас вже до цього було відчуття, що ми сім’я. Це все сталося досить несподівано. Ми довго не бачились та я зрозуміла, що дуже скучила. Але з моїм чоловіком, тоді ще майбутнім, була одна проблема – ми ніколи не могли спланувати нашу зустріч, адже це завжди залежало від його керівництва. Раптом я дізналась, що чоловіка відпускають в Одесу, адже це найближча локація до їх військової бази. Тому, одразу взяла квиток на автобус з Праги до Одеси, однак він їхав 40 годин. Автобус тричі зламався по дорозі, через що я дуже затримувалась, годин на 10. Я вийшла з автобуса в Одесі зовсім ніяка, майже викотилась з нього. Підбіг мій коханий та одразу зробив мені пропозицію. Спочатку він хотів зробити це більш романтично, але коли побачив мене такою засмученою та втомленою, дуже захотів підняти настрій. Це сталося у символічну дату 14 жовтня, адже це день, коли в Україні відзначають свято Покрови.

І ваше весілля також відбулося в Одесі.

Так, 12 листопада 2022 року. Ми спочатку планували весілля тільки для нас двох, але вийшло так, що приїхало 20 людей на наш розпис: батьки, родичі та друзі. Ми досить скромно відсвяткували: розписались, зробили весільну фотосесію та посиділи в ресторані. Нам пощастило, тому що в Одесі було дуже спокійно у цей день, не було ніяких обстрілів та, навіть, сирен. 11 листопада Збройні Сили України звільнили Херсон, тому наше весілля стало ще більш символічним з цієї причини.

Залишатися одній у новій країні, знаючи, що твоя близька людина в небезпеці, надзвичайно важко. Чи можеш ти порадити українцям, які також є біженцями, як тримати себе в руках?

Знаєш, як мій чоловік мені каже? Росіяни прийшли на нашу землю для того, щоб вбити нас фізично та морально. Але ми маємо всупереч цьому бути незламними та продовжувати жити, одружуватись, народжувати дітей і, взагалі, радіти життю. Ми – українці та маємо показати, шо вони нас ніколи не зламають.