Аліна Головльова – стоп-моушн аніматор, що втекла з Києва 2 березня. Після довгої подорожі до Чехії, вони з маленькою донькою зупинились у готелі. Чоловік Аліни, Женя, був змушений залишитися в Києві, оскільки під час війни чоловікам від 18 до 60 років заборонено залишати країну.

Я знаю Аліну з 2017 року, коли відвідувала один із її курсів стоп-моушн анімації. З того часу ми спілкуємося в Instagram.

Поїдаючи солодку булочку, Саша починає корчити смішні гримаси. Оскільки я фотограф і ніколи не втрачаю шансу зловити момент, то роблю кілька знімків милої дівчинки. Ми з Аліною сміємося над поведінкою Саші, але за декілька хвилин повертаємося до більш серйозної теми про те, як вони вдвох втекли з дому.

Я думаю, що фотографії будуть чудові! Як справи?

Краще. Ми покинули готель та переїхали до чеських друзів, плануємо зняти квартиру. Нам потрібно почекати ще десь місяць, поки вона стане доступною. Але навіть відчуття того, що ми більше не в готелі, настільки впливає. Здавалось, що ми завмерли у часі, і нічого не відбувається. І ось сьогодні у мене нарешті був перший робочий день після нашого переїзду!

Де ти працюєш?

Я знімаю анімації на чеській кіностудії або вдома. Крім того, я працюю над онлайн-курсом зі стоп-моушна та усім, на що раніше не було часу. Закінчую свої уроки, створюю креативні формати для реклами, та таке інше.

Аліна відволікається на доньку, і я починаю її знімати.

Твоя донька така фотогенічна! Я дуже сумую за фотосесіями дітей – ти не можеш собі уявити, наскільки. І знаєш, це так дивно: коли ми переїхали до Праги, я навіть почала хотіти дитину. Тут якось відчуваєш себе надійно та у безпеці. Перебуваючи в Одесі, я щоразу хвилювалася, що щось піде не так.

Згодна з тобою. А мені також хотілося б перейняти досвід родини, у якій ми зараз живемо. У них все ідеально збалансовано в усіх сферах життя.

Тваринне відчуття страху

Про що ти думала у перший день війни?

Я навіть не знаю. Немає жодного слова, яким би я могла описати це коротко й влучно. Я загубилася. Я знала, що нам треба пакувати речі. І я навіть знайшла достатньо зосередженості в собі, щоб пошукати у Google, що має бути в екстреній валізці. До війни, коли ситуація загострювалася, ми склали всі необхідні документи, зняли гроші, але ніхто нічого не пакував. Бо ми ще не вірили, що війна розпочнеться.

Коли ти зрозуміла, що ситуація стає напруженою?

Коли ми почули літак дуже близько до наших вікон. Це було щось на кшталт тваринного почуття страху, тому що ти не можеш його контролювати. І в цей момент стало вперше по-справжньому страшно. Крім того, в той день, коли ми вирішили втекти, дивилися у вікна, звідки було видно Московський проспект, на якому машини взагалі не рухалися. І увесь час мені хтось дзвонив по телефону, а я не могла вимовити ні слова, тому що зв’язати їх разом було неможливо. Я нічого не розуміла, починала тремтіти, потім мене відпускало. Загалом, це було дуже бурхливо.

Що ти збирала у дорогу?

Пам’ятаю, як пакувала деякі речі, а потім розуміла, що ні, це не ті речі. Мій чоловік Женя якось відразу зібрався, підготував туристичні рюкзаки, згорнув килимки, спакував спальники. Тим часом, я складала найцінніше: свої жорсткі диски, ноутбуки, фотоапарати. Потім я все зібрала докупи, була така величезна гора обладнання, і я запитала себе: «Куди ти збираєшся з цим бігти, Алін?» (сміється).

Саша починає жартувати й каже: «Кумедна мама. Мама – любитель техніки!».

А що з приводу Саші? Як вона впоралася?

Одного разу вночі, коли ми ще були в Україні та вирішували, їхати чи ні, Саша прокинулася, відкрила очі та перше, що вона сказала, було: «Мамо, мамо, я дуже швидко зберуся. Я просто не знаю, де мої черевички!». І тоді я зрозуміла, що… (очі Аліни наповнюються сльозами) це не те, про що має думати п’ятирічна дитина. Це був момент, коли ми вирішили поїхати.

Чи Женя підштовхнув тебе до цього рішення?

У перші дні війни він сподівався, що все швидко вирішиться, і не треба поспішати. Потім він зрозумів, що я не зможу все це емоційно витримати через постійну тривогу, і переконав мене, що потрібно їхати. У мене була дуже гостра реакція в перші дні війни. Особливо, коли до евакуаційних укриттів приходили російські диверсійні групи, питаючи, чи всі люди цивільні, чи немає військових. Я не уявляла, на що вони здатні, чи зайдуть вони у будинок, а потім почнуть ґвалтувати жінок і дітей, чи влаштують щось на стоянці біля прихистку. Ти просто не знаєш, на чому базувати свої рішення.
Пізніше виявилося, що, порівняно з іншими, ми поїхали рано. Люди досі виїжджають. Але тоді мені здавалося, що всі вже покинули місто, і ми, напевно, останні залишилися в Києві.

Ви виїхали на евакуаційному поїзді?

Так. Коли ми приїхали на залізничну станцію, я думала, що нам доведеться чекати там кілька днів, тільки щоб сісти на поїзд. Але раптом я почула, що сповіщають про поїзд. Ми підбігли до нього. З потяга звисали купи людей, переважно чоловіків, які намагалися залізти всередину. Був чоловік-провідник, і він разом із Женею зняв багатьох з вагона. Коли нас пустили, вагон був уже повний. Але якимось дивом в одному купе були чотири вільні місця. Вбігла моя подруга Юля, яка теж ледве встигла. Ми замкнули двері, і потяг простояв на місці кілька годин. Нікого не пускали, але й потяг не рухався. Коли ми від’їхали, нам сказали зачинити всі вікна, не користуватися телефонами та не вмикати світло, оскільки потяги обстрілювали. Через кілька секунд після того, як ми від’їхали, на станції пролунав вибух. Коли ми вийшли у Львові, волонтери показали дорогу до потяга на Перемишль. Там на нас вже чекав друг з Праги, що допоміг із розміщенням та першими кроками до поселення.

В адаптації мені найбільше допомогли люди

Саша зараз відвідує чеський садочок?

Так. Дуже добре, що ми зараз переїхали до чеської родини, яка допомагає нам краще інтегруватися. У родині дві дівчинки, одна з них відвідує з Сашою садочок. У перший день вони грались зовсім без слів. На другий день я помітила, що Саша розуміє все, що дівчинка говорить по-чеськи, і вона вже багато про що може розказати простими чеськими фразами.

Я помітила, що Саша завжди носить із собою іграшку-єнота.

Що за історія з цим єнотом, до речі?

Це іграшка для спання, яка щодня ділить ліжко з Сашою. Але історія, як вона потрапила до Праги, не проста. Коли ми збирали валізу, Женя займався своїми речами, а я збирала теплий одяг для всіх, абсолютно не думаючи про іграшки. Коли ми приїхали до Праги, то зрозуміли, що забули єнота Саші. Але коли мама Юлі приїхала зі Львова до Праги, єнот приїхав із нею до нас.

Ти підтримуєш зв’язок зі своїм терапевтом, яка втекла до Брно. Терапія допомагає тобі впоратись?

Останні 4 роки я відвідую психотерапевта. Вона допомагає мені зрозуміти, як відновлюватись після стресу, і які в мене є точки опори. Тому мені було трохи легше впоратися зі стресом. Довгий час я сумнівалася, що горе колись пройде. Сльози просто з’являються, і ти нічого не можеш із цим вдіяти. Але я можу сказати, що так, вони закінчуються. Чомусь зараз я почуваюся набагато краще, менш відчайдушною та самотньою. Напевно, тому, що деякі речі так чи інакше будуються. Я бачу, як Саша адаптується до дитячого садка, у мене починає з’являтися енергія для роботи. І чим більше вирішуються ці важливі питання, тим спокійнішою я стаю. Зрозуміло, що я, як і раніше, переживаю за всіх, хто там, і це, як і раніше, розриває мені серце, бо щось таке дороге для мене страждає, а я нічого не можу з цим вдіяти. Почуття безпорадності, звісно, ​​присутнє.

Чи маєш ти якісь асоціації з Києвом чи іншими українськими містами тут, у Празі?

Напевно, у деяких місцях так. Але я намагаюся не створювати собі жодних асоціацій. Нещодавно до мене приїхало кілька речей із Києва, і раптом стало дуже сумно. Тому що, коли ми приїхали сюди, ми все залишили, і нічого не було з нашого минулого життя. А потім ці речі повернулися до мене, і вони були настільки недоречними в цьому контексті. Начебто, вони зовсім не вписуються в цю нову реальність. Тому я намагаюся ставитися до цього місця як до нового. Прага – дуже «моє місто» з погляду на людей. У мене тут багато друзів, які допомагають мені інтегруватися, і абсолютно неупереджено ставляться до всього.

Що би ти порадила тим, хто щойно приїхав до Чехії з України? Як краще адаптуватись?

В адаптації мені найбільше допомогли люди. Іноді, є велика спокуса замкнутися в собі, страждати і думати, що ніхто не розділить з тобою твоє горе. І справді, чехи чи будь-які інші народи, які не проходять через те, через що проходимо ми, не можуть повністю зрозуміти нас. Але вони роблять величезну різницю в адаптації, коли ви відкриваєтеся, і вони чудово вміють ділитися своїм культурним досвідом. Ви повинні бути відкритими та розповідати їм, чим ви займаєтеся, чим захоплюєтеся. Є правило – регулярно розповідати щонайменше 10 людям про те, що ви робите у житті. Це дає можливість працювати та допомагає знайти ресурси, які вам потрібні. І саме це допомогло відшукати їх і мені.