24 лютого 2022 року все змінилося. Почалася війна. Людмилі та її родині довелося залишити рідну домівку та близьких. Вони втекли до Чехії, у невелике містечко Леденице, що на півдні Чехії. Час від часу вони бувають і в Празі. І саме там ми зустрічаємося, щоб вони розповіли про свій досвід.
У затишній кав’ярні «Tvaroh» в суботній ранок досить жваво, адже це популярне місце для пізнього сніданку. Поки сини снідають і дивляться мультики на телефонах, Людмила та Олександр починають розповідати свою історію.
Як ви жили в Україні до війни?
Олександр: Чудово. Протягом 13 років я працював у газовому секторі. Два роки тому відкрив власну компанію, яка спеціалізується на газовому обслуговуванні підприємств, ресторанів та барів. До війни все було добре, бізнес процвітав.
Людмила: Я працювала весільним організатором, виховувала дітей і поєднувала це з організацією заходів. З дітьми мені дуже допомагала мама, а для 4-ої дитини ми найняли няню, все було відмінно влаштовано. Домашнє господарство було налагоджено: незадовго до війни ми переїхали з квартири в будинок під Одесою, прожили там 1,5 року, завели собаку. Потім довелося зібрати речі і все залишити.
Олександре, ви офіцер за званням, та у 2018 році вступили до резерву Нацгвардії. Вас призвали на службу, коли почалася війна?
Олександр: Так, мене викликали до військової частини, і я мав служити. Однак, через 3 тижні я вирішив звільнитися, оскільки дружина з чотирма дітьми на той час жила у підвалі нашого будинку – я не хотів, щоб вони так страждали. Спочатку, ми не знали, куди їхати. Але 16 березня ми виїхали з Одеси, перетнули кордон з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Австрією і дісталися до Чехії.
Чому ви вирішили втекти саме до Чехії?
Олександр: У 2019 році, окрім основної роботи, я підробляв у Празі у транспортній сфері. Чеська мова для мене більш-менш зрозуміла, а також чехи нас дуже добре прийняли. Всі умови вказували на те, що в Чехії нашій родині буде краще, ніж деінде, тому ми вирішили залишитися тут.
Чи виникли у вас труднощі, коли ви виїжджали з України?
Олександр: Ніяких, тому що у мене була поважна причина (сміється і дивиться на дітей).
Людмила: На кордоні співробітники митниці одразу перевірили свідоцтва про народження наших дітей. Ми перетнули кордон дуже швидко, приблизно за 15 хвилин. В середині березня вже не було таких великих черг на пункті пропуску, як на початку війни.
Якщо говорити про дітей, то як вони сприйняли початок війни?
Людмила: 24 лютого повз наш будинок пролетіли ракети, і я подумала, що це кінець. Олександр 25 лютого пішов служити в Національну гвардію. Я відвела всіх дітей у підвал і відмовлялася виходити, поки не приїхали батьки і не почали дзвонити друзі, вмовляючи мене вийти. Напевно, мій панічний страх став визначальним фактором того, що ми поїхали.
Щодо виїзду за кордон, наскільки відчутною була зміна для дітей?
Олександр: Вони сприйняли це як пригоду. Діти не відчули жодного дискомфорту під час нашої поїздки до Чехії.
Людмила: Можливо, пізніше вони це відчують, і будуть згадувати цей досвід. Але коли діти побачили, що вся сім’я їде разом, то зрозуміли, що все буде добре.
Олександр: Наш старший син Міша час від часу сумує за собакою. Він завжди мріяв про улюбленця, навіть не пошкодував грошей, які отримував від бабусі на всі свята. Коли ми переїхали в будинок, то ще додали йому трохи грошей і купили чорного лабрадора. Ми назвали його Найком – на честь відомого спортивного бренду. На жаль, ми не могли взяти собаку з собою. У нашій машині не було місця, а ми не хотіли, щоб собака страждав у довгій дорозі. Зараз Найк живе у наших батьків, і вони за ним доглядають.
Ви живете недалеко від Чеських Будейовіце, найбільшого міста Південної Чехії. Чому ви обрали саме це місце?
Олександр: Коли ми вирішили залишитися в Чехії, Люда зателефонувала своїй подрузі Інні, яка вже жила там. Вона домовилася, що ми зустрінемося з чешкою Яною недалеко від Чеських Будейовіце, в містечку Доманін. Яна дуже допомогла нам з організацією нашого перебування, з пошуком житла, оформленням документів. Тому ми приїхали саме туди.
Людмила: Яна дозволила нам проживати на другому поверсі свого будинку, а сама мешкала на першому. Ми домовились пожити там 40 днів, за що були дуже вдячні, а потім треба було шукати нове житло і з’їжджати.
Олександр: Все було добре, але через те, що у нас четверо дітей, а вони бувають досить галасливі, ми часто відчували себе некомфортно і не хотіли надто турбувати Яну своєю присутністю.
Отже, ви зареєструвалися в соціальному житлі.
Олександр: Так. Поки ми гостювали у Яни, зрозуміли, що треба найближчим часом шукати нове житло для нашої родини. Я став на облік у центрі зайнятості і знайшов роботу за напрямком повітротехніка. Там мене запитали, чи є у нашої сім’ї житло.
Згодом, мені зателефонували з роботи і сказали, щоб я приїхав в Леденице і подивився житло. Коли ми приїхали оглянути будинок, то запитали про вартість оренди, і, звичайно, була певна сума, яку ми готові були платити. Однак, на наше запитання нам відповіли «nic», що в перекладі з чеської означає «нічого».
Людмила: Ми пропонували платити хоча б за інтернет та комунальні послуги, але нам навіть цього не дозволили зробити. Ми вдячні родині, яка прийняла нас як рідних, за пів року знайомства ми дуже зблизилися і відчуваємо себе частиною їхньої великої сім’ї. Зараз у нас є домовленість про те, що ми будемо жити в цьому помешканні рік, до травня 2023 року.
Олександр: І це непоганий термін для того, щоб облаштуватися. Коли ми тільки приїхали, було досить важко без знання мови, все здавалося новим і не зовсім зрозумілим.
Ваші діти відвідують дитячий садок та школу?
Людмила: Міша закінчив свій навчальний рік в онлайн-режимі в українській школі, і був одразу зарахований до чеської школи в Леденице ще в травні – до того ж самого класу, до якого ходив в Одесі. Гаврило і Савелій відвідують дитячий садок. Школа і садочок дуже зручно розташовані – в центрі Леденице, поруч одне з одним. Також є спортивний майданчик, де діти грають у футбол і волейбол. Вдень я доглядаю лише за наймолодшим членом нашої родини – Георгієм.
Яку допомогу надає Чехія багатодітним сім’ям, окрім соціального житла?
Людмила: В Україні існувала програма державної підтримки багатодітних сімей. У Чехії однакові умови для всіх родин. У школі та дитячому садку теж однакові умови для всіх, і ми за все платимо повну вартість. І це добре, адже ми не відчуваємо себе прив’язаними до якихось додаткових пільг. Тим не менш, організація Червоного Хреста допомогла нам з дитячим одягом, канцтоварами для школи, а Міші навіть подарували новий ноутбук для навчання. Але ця допомога не залежала від кількості дітей, такий вид підтримки надавався всім сім’ям з дітьми. Нас максимально забезпечували всім необхідним. Соціальні виплати від держави на дітей та державне медичне страхування – це також велика допомога для нашої родини.
А як ви, як батьки, влаштували собі нове життя в Чехії?
Людмила: Я вже організувала одне весілля цього літа в Празі. Зараз також маю запити на організацію весіль наступного літа, займаюсь проведенням заходів для наречених з України. Основна аудиторія, для якої я проводжу консультації та зустрічі – це дівчата, які вже давно тут живуть, або ті, які приїхали до Чехії після початку війни до своїх майбутніх чоловіків. Поки що це все на любительському рівні, але це вже гарний початок.
Олександр: Я працюю у сфері повітряної техніки, оскільки за освітою я інженер з опалення, газопостачання та вентиляції. Мене взяли на роботу, як тільки дізналися, що я маю освіту. Працюю переважно з чехами.
Людмила: Але мій чоловік вже знає чеську набагато краще за мене! (сміється). Він розуміє і розмовляє нею в магазинах і кафе.
Чи плануєте ви повернутися в Україну після війни?
Олександр: Поки що не плануємо і вирішили залишитися тут.
Людмила: Ми зараз активно налагоджуємо своє життя в Чехії. Олександр має роботу, а я розвиваюся в сфері організації заходів та власної професійної кар’єри. Дітей теж не хочеться возити туди-сюди і змінювати умови їхнього життя.
Олександр: Взагалі, ми вже як цигани, бо вміємо пристосовуватися до будь-яких обставин. Звісно, в Україні у нас є дім і батьки, я продовжую вести свій бізнес дистанційно і платити податки.
Чи відчувають діти різницю з Батьківщиною?
Людмила: Гадаю, що ні. Саша цілий тиждень на роботі, а кожні вихідні ми з дітьми кудись їздимо: в інші міста, зоопарк, парки. Ми і вдома були такими активними, кожні вихідні відвідували різні місця. Тому можна сказати, що життя в Чехії для наших дітей не змінилося. Вони бачать, що нам з Олександром тут добре, тому їм теж добре.
Що б ви порадили багатодітним сім’ям, які приїжджають до Чехії з України?
Людмила: В Чехії вже налагоджена вся система оформлення документів, зарахування до школи чи дитячого садочка, працевлаштування. Тому, найголовніше – вірити в себе.
