Ваші попередні інтерв’ю для Český rozhlas та Začít společně були чеською мовою, а це перше інтерв’ю українською.

Так, і зараз мені набагато легше спілкуватися рідною мовою, ніж тоді, коли я давала інтерв’ю чеською у вересні. Минулого тижня я мала ще одне інтерв’ю чеською по телефону для радіо Český rozhlas. Раніше я ніколи не могла уявити, що даватиму інтерв’ю для ЗМІ і так швидко вивчу нову мову. Це було нелегко, але життя навчило мене швидко орієнтуватись, змінювати напрямок у будь-який момент і оперативно адаптовуватися.

Яким було ваше життя до початку війни?

Як і у будь-якої іншої родини. У нас була своя квартира, ми обоє працювали, дівчатка ходили в дитячий садок. Кіра, старша донька, була в старшій групі дитячого садка і готувалася йти до школи. Тіна, молодша донька, ходила в ясельну групу. Кіра професійно займалася гімнастикою з 3,5 років, тренувалася 4 рази на тиждень по 3 години. Час від часу ми подорожували. У нас було звичайне сімейне життя.

Ваш чоловік Максим залишився у Вінниці?

Так, але він не воює. Максим перебуває у запасі. Він пройшов медкомісію, але, оскільки в армії він не служив до 2022 року, то його ще не призвали. До початку війни мій чоловік працював тренером з комунікацій для співробітників мережі «Сільпо». Звісно, після початку повномасштабної війни ця робота стала неактуальною, і він став займатися волонтерством. Коли Максим втратив роботу, він записався на безкоштовні курси для початківців у сфері ІТ. Згодом, на його сферу діяльності знову з’явився попит, і він повернувся до неї. Зараз він працює у Вінниці за тією ж спеціальністю для інших компаній, і за останній рік справи трохи покращилися.

Початок війни для кожного українця був різним. Що ви відчували 24 лютого 2022 року? 

Коли почалася війна, ми були вдома. Я прокинулася о 6 ранку і почала збиратися на роботу, як завжди. Однак, потім я переглянула новини на телефоні, і там було все про війну. У Вінниці, порівняно з іншими містами України, не було ні вибухів, ні сирен, нічого. Я читала і не розуміла, як таке могло статися. Через деякий час мені зателефонувала моя молодша сестра, яка жила в Києві, і розплакалась, бо була дуже налякана.

Коли ви виїхали та як прийняли таке непросте рішення?

Коли почалася війна, мій свекор, якого я дуже любила і який був мені як батько, тяжко захворів. Через нього ми не могли нікуди виїхати, не хотіли його залишати. Сьогодні, 3 березня 2023 року, минає рік з дня його смерті. Я була спустошена після його втрати. За день мій чоловік сказав, що настав час покинути країну, але я не знала, куди їхати. Спочатку ми планували податися до Франції, де жили наші родичі. Врешті-решт, я з доньками, матір’ю та близькою подругою виїхала автобусом до Польщі. У моєї подруги в Брно живе її близька подруга, яка там вже 9 років. Тому Брно мало бути транзитною станцією, щоб відпочити, привести думки до ладу і їхати далі. Наші друзі зустріли нас у Варшаві і відвезли до Брно на машині. Ми приїхали 7 березня, а 8 березня я пішла до центру для біженців, щоб дізнатися про свої документи. Я отримала візи для себе і своєї сім’ї. Дорога з Вінниці до Варшави зайняла 20 годин, і ми всі були дуже втомлені. Тому я вирішила, що ми залишимося в Брно. І ми досі тут живемо.

Де ви жили в Брно?

Нас поселили в хостелі в центрі міста, і кілька днів він був для нас безкоштовним. Власник був дуже люб’язний і дозволив нам жити там безкоштовно, допоки ми не знайшли собі житло. Через мою подругу нам допомогли знайти прихисток в громаді «Орел», католицькій спортивній організації. Офісна будівля «Орла» була переобладнана під притулок для біженців. Ми прожили там рік, і я все думала, як віддячити людям, що надали нам житло. Я запропонувала їм платити хоч за щось, і з часом вони дозволили мені платити певну суму за комунальні послуги. Лише минулого тижня ми переїхали з того місця в орендовану квартиру.

Як ваші доньки адаптувалися до нового життя в Чехії?

Коли ми виїжджали з України, Тіні було 2,5 роки, і вона просто нічого не розуміла. Кірі, навпаки, було важко, адже вона залишила все, що мала у Вінниці: друзів, тренування, життя. Ми приїхали в Брно 7 березня, а вже 17 березня я знайшла дитячий садок для Кіри. Директор садочка запропонувала мені роботу прибиральниці. Я пропрацювала у садочку 8 місяців. Цей період був дуже складним для мене. Я постійно бачила, як моя донька гуляє сама на подвір’ї дитячого садка, вона часто плакала і хотіла бути поруч зі мною. Мені здається, що Кіра пережила період, коли вона просто не хотіла приймати нове середовище і адаптуватися.

Навколишнє середовище було несприятливим?

Зовсім навпаки, але вона все одно не справлялася. У перші дні перебування в садочку ми постійно отримували подарунки від дітей: солодощі, листівки, горнятко з намальованим українським прапором. Одна мама з групи запропонувала Кірі обрати додаткові заняття, які вона хотіла оплатити. Кіра обрала плавання. Всі намагалися допомогти Кірі інтегруватися. Це був дуже важкий березень 2022 року, але потім стало легше. Кіра знайшла друзів і почала потроху говорити чеською. У її класі є п’ятеро українців. Тіна також пішла в дитячий садок, а моя мама тепер працює там прибиральницею замість мене.

Працювати прибиральницею, напевно, було психологічно складно, враховуючи вашу освіту і досвід роботи. В Україні ви працювали лікаркою. Чи працюєте ви зараз за фахом?

Я нострифікувала свій диплом у травні 2022 року. Мої документи є, напевно, в кожній лікарні, в яку їх тільки можна було б надіслати. В Україні я працювала лікарем УЗД. У Чехії немає окремої спеціалізації з проведення ультразвукових досліджень – має бути лікар-рентгенолог, який робить КТ, МРТ та УЗД. Тому мені було важко влаштуватися на роботу лише зі знаннями ультразвукової діагностики.

Але потім вам підказали, щоб ви відправили свої документи до Міністерства охорони здоров’я Чехії.

Саме так. Вони дозволили мені працювати, але у форматі практики під наглядом керівника. Треба було знайти лікарню, де був би такий керівник, бо не в кожній установі він є. Зрештою, я знайшла таку лікарню, і 1 серпня була готова приступити до роботи. Я звільнилася з дитячого садка. Однак, буквально за кілька днів до 1 серпня, я отримала електронного листа з медичного закладу про те, що вони передумали, і я не можу вийти на роботу. Для мене це був величезний стрес, тому що я залишилася без будь-якого заробітку і без перспективи знайти нову роботу. Увечері я сіла і розіслала близько 40 листів з моїм резюме до різних установ: державних клінік, приватних закладів та інших лікарень. На мої листи надійшло 5 відповідей, одна з яких була від власниці педіатричної ординатури, що я можу прийти на співбесіду на посаду педіатра. Я була не проти, бо мала досвід роботи сімейною лікаркою під час інтернатури. Крім того, виявилося, що я можу продовжити свою роботу в дитячому садку ще на пару місяців. І саме садок був тим місцем, яке і надалі вирішило всю ситуацію.

Як саме?

Одна з мам, яка допомагала Кірі в дитячому садку, надала мені контакт лікаря, котрий завідував відділенням в Інституті онкології в Брно. Щомісяця він писав мені листи, запитуючи, як у мене справи, і обіцяючи допомогу, як тільки буде можливість. 1 листопада я отримала листа від цього лікаря, і виявилося, що він знайшов мені керівника, і я можу приступити до роботи. Офіційно я почала працювати в лікарні з 1 березня. Тобто зараз я поєдную роботу: півставки в педіатричній практиці і ще півставки маю як лікар ультразвукової діагностики у відділенні радіології в Інституті Масарика.

Чи можна зараз сказати, що ви вже адаптувалися до життя в Чехії?

Коли я вирушала, чоловік сказав мені, що я переїжджаю сюди тимчасово, але повинна робити все так, ніби збираюся залишитися надовго. Я знаю, що діти відчувають настрій. Якби я постійно була в депресії або думала, що ми ось-ось поїдемо додому, вони б теж це відчували і не змогли б просто жити. Я досі роблю тут все так, ніби залишаюся надовго. Ми знайшли всіх необхідних лікарів, дозвілля, школу та дитячий садок, які нам потрібні. Тому так, я гадаю, що ми адаптувалися.

Чи думали ви про повернення додому, коли війна закінчиться?

Це питання мені ставить кожен чех, якого я зустрічаю. Я не хочу, щоб це прозвучало неправильно. Я дуже люблю нашу країну і завжди казала, що це найкраще місце для життя. Безумовно, це мій дім. Водночас, мені дуже подобається спокійний менталітет чехів – вони нікуди не поспішають і насолоджуються життям. Не можу сказати, що я звикла жити в Чехії, але у мене є установка, що це надовго, це повинно бути комфортно і підходити для дітей. Тому, коли мене запитують про повернення додому, я завжди відповідаю, що мій чоловік приїде до Чехії.

Я помітила у вас на пальто брошку з колібрі. Це подарунок?

Так, від Максима. Ми намагаємося постійно підтримувати зв’язок, і в кожній посилці він надсилає мені записку або невеликий подарунок. Мій чоловік високий, а я порівняно з ним маленька, як та пташка. Мені дуже хотілося мати з собою щось українське щоразу, коли я кудись виходжу, тому що я українка і пишаюся цим. Я завжди кажу, що все в мене вийшло тільки тому, що я українка – ми маємо неймовірну силу.