Ви вивчали журналістику та політологію. Чи працювали ви раніше в ЗМІ?

Я почав працювати в газетах ще під час навчання у школі. Перший досвід отримав у Mladá fronta, потім у Metropolitní expres та Metro. Завершив свою журналістську кар’єру в іноземному відділі iDNES, який згодом й очолив. У 2011 році я подав заявку на посаду медіа-координатора відділу гуманітарних питань та розвитку в організації «Людина в біді». Шістдесят людей змагалися за цю посаду, і врешті-решт я її отримав. Я розпочав роботу на початку 2012 року і відтоді працюю там.

Вас досі приваблює робота журналіста? 

Певною мірою, так. Однак я не можу уявити собі роботу під керівництвом особи, з якою я не знаходжу спільної ідеології та ціннісних орієнтирів. Втім, робота в організації «Людина в біді» тісно пов’язана з журналістикою, ми регулярно спілкуємося зі ЗМІ. Моя професія реалізує мене, і я отримую від неї задоволення. Я вбачаю тут одну суттєву перевагу. Якщо ти придумуєш значущий проект, ніхто не чинить тобі перешкод, і ти можеш повністю присвятити себе своїй ідеї.

Чи є у вас якісь власні проєкти?

Більшість коштів, які використовує організація «Людина в біді», надходять не від чеських донорів. Багато фінансів поступає від Європейського Союзу, агенцій ООН або, наприклад, урядів США, Великої Британії, Канади, Німеччини чи Швейцарії. Приблизно у 2015 році у мене виникла ідея, що ми повинні надавати більш систематичний зворотній зв’язок платникам податків у цих країнах про те, як ми використовуємо їхні кошти. Показувати їм, наприклад, історії конкретних людей, які отримали підтримку завдяки грошам і послугам, які ми надаємо. Для того, щоб мати можливість висвітлювати все з місця події, я почав створювати комунікаційні команди разом з іншими учасниками наших місій, а також розвивати комунікацію в країнах, де ми працюємо.

Як виглядав цей процес? 

Я їздив з місіями та шукав місцевих людей, які могли б допомогти нам з комунікацією. Такий підхід до роботи є ефективним і має багато переваг. Місцевий колега розуміє динаміку країни, мову, традиції, культуру, а головне – знає, як ставити правильні запитання. Наразі в наших місіях над комунікацією працює понад 30 осіб, і ми підтримуємо їх з Праги. Саме вони виконують найважливішу роботу, часто в дуже складних умовах. У всіх країнах ми маємо сторінку у Фейсбуці або веб-сайт місцевою мовою. Одночасно всі матеріали з’являються на наших чеських та англійських комунікаційних каналах.

У скількох місіях ви особисто брали участь?

Я був у коротких робочих поїздках до Анголи, Замбії, Конго, Ефіопії та Малі. Щодо Близького Сходу, то я був учасником наших місій у Сирії, Іраку та Туреччині. Звичайно, я був в Україні та на Балканах, включаючи Косово та Сербію. Я також брав участь у наших місіях в Грузії та Вірменії. Щодо азійських місій, то я побував в Афганістані, Непалі, Камбоджі, Філіппінах, Монголії та М’янмі. Багато з них я відвідував неодноразово.

Організація «Людина в біді» працює, серед іншого, в зонах бойових дій. Це, безумовно, не місця для відпочинку. 

Так, але така реальність сьогоднішнього світу. «Людина в біді» працює в умовах найбільших гуманітарних криз на планеті. Я пережив кілька складних ситуацій. Ще до вторгнення в Україну я, наприклад, зазнав бомбардувань достатньо близько. Однак у нас є добре розроблений протокол безпеки, ми ретельно продумуємо кожну деталь, аналізуємо інформацію з різних джерел. Безпека наших команд є абсолютним пріоритетом. Ми ніколи не відправляємо наших людей у відверто небезпечні зони, де їхнє життя може бути під загрозою. У цьому плані я повністю довіряю організації «Людина в біді».

Де ви почувалися найкомфортніше?

Мені ставили це питання кілька разів, тому я створив свій власний рейтинг. Найважливішим фактором для мене є люди в тій чи іншій країні. Мені дуже подобається Афганістан. Монголія та Конго також займають високі місця в моєму списку. Але потім у мене є окрема категорія, і це Україна. Там я одразу розумію майже все, що мені говорять місцеві жителі. Кожна бабуся може бути моєю бабусею, кожна мама – моєю сестрою. Україна мені дуже близька, відчуваю себе майже як у Чехії.

Можете пригадати момент, коли ви дізналися про російське вторгнення?

Це був незабутній момент. Був четвер, 24 лютого 2022 року, близько 4 години ранку, коли я почав отримувати перші повідомлення. Хоча я й очікував російського вторгнення, я все ще був шокований. Ранок був жахливим. Я думав про наших колег в Україні. «Людина в біді» мала діяти негайно. Ми почали вирішувати питання евакуації наших колег у безпечніші райони. Зрештою, ми перенесли офіс з Києва до Львова. Ми висвітлювали все назовні, ініціювали збір коштів, але найголовніше – ми були зосереджені на безпеці наших людей і на тому, як ефективно допомогти. Перші дні здавалися нескінченними, ми майже не спали. На вихідних було вирішено, що в Україну поїде перша команда – я і мій колега. Я не вагався ні хвилини. У неділю ми сіли в машину, а в понеділок вже були у Львові.

Організація «Людина в біді» працює в Україні з 2014 року. Як еволюціонувала її роль?

До російського вторгнення ми працювали на сході України, переважно поблизу лінії фронту. Протягом цього часу ми надавали базову допомогу, таку як постачання води, і зосереджувалися на таких заходах, як відновлення будинків і шкіл, або відродження малого бізнесу. Ми надавали фінансову та психологічну підтримку людям, які не хотіли залишати цю територію або починали своє життя заново як внутрішньо переміщені особи на новому місці. Було прикро коли увага почала згасати – так буває з кожною війною, через деякий час про неї перестають писати в новинах. Однак конфлікт не закінчився, і нам довелося зосередитися на інформуванні та інноваційних підходах, щоб тримати людей в курсі ситуації.

Які саме ідеї ви придумали? 

Серед людей, які живуть у прифронтових селах, наприклад, ми роздавали телефони і навчали, як ними користуватися. Ми попросили їх фіксувати те, що вони бачать навколо. Наша команда займалася пост-продакшном, в результаті був створений короткий десятисерійний серіал з унікальними свідченнями «Це ми, це Україна». Ми також співпрацюємо з чеськими інфлюенсерами. Ми запрошуємо їх на локацію, щоб вони могли побачити все на власні очі та поділитися досвідом зі своєю аудиторією. Ми не платимо за такі колаборації, а лише забезпечуємо логістику. В Україні з нами співпрацювала шопоголік Нікол, а після вторгнення до нас приєднався Янек Рубеш.

Як розширилася команда організації «Людина в біді» в Україні після вторгнення? 

Безпосередньо перед російським вторгненням у нас була команда в Україні, яка складалася з близько сотні осіб, більшість з яких були місцевими колегами. Сьогодні в Україні працює понад 340 осіб. Якщо раніше ми працювали переважно на сході, то зараз ми присутні майже в усіх регіонах. Таким чином, наша допомога розширилася географічно. Одночасно значно збільшився обсяг допомоги – фінансові ресурси, з якими ми працюємо, на порядок вищі. Програмно наша допомога також розширилася.

Що ви зараз робите в Україні?

З початку російського вторгнення ми підтримали понад півтора мільйона людей в Україні. Ключовим напрямком нашої роботи є відновлення будинків і квартир. Ми прагнемо, щоб найбільш вразливі верстви населення мали хоча б одне місце, де вони могли б зберегти тепло і пережити зиму. Температура в Україні може легко опускатися до мінус 20 градусів Цельсія. Ми ремонтуємо вікна, двері та дахи. Без цих речей неможливо жити, особливо взимку. Люди або самі проводять ремонт, а ми надаємо фінансову підтримку, або наші інженери організовують повну реставрацію – звісно, у співпраці з українською будівельною компанією. Всі необхідні матеріали ми закуповуємо в Україні, щоб допомогти економіці. Окрім будинків, ми також відновлюємо школи або колективні центри – невикористовувані адміністративні будівлі або школи, що обслуговують біженців з інших частин України. У цих місцях, які часто залишаються поза увагою, проживає близько 3,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб, оскільки увага, як правило, зосереджена на тих, хто виїхав з України.

Інша сфера допомоги – це освіта. 

Для того, щоб школа працювала, вона повинна мати підземне укриття – ми також відновлюємо їх. Коли звучать сирени, діти переходять до сховища і продовжують навчання. Зазвичай це підвали, де зберігалися невикористовувані речі, які згодом перетворилися на імпровізовані класи. Ми також дбаємо про позакласні заходи. Діти збираються в клубах, де вони можуть малювати, вдосконалювати свої ІТ-навички або просто спілкуватися один з одним.

Як виглядає допомога поблизу лінії фронту? 

На прифронтових територіях часто не надаються базові послуги. Місцеві жителі потребують найнеобхідніших речей, таких як гігієнічні набори або, напередодні зими, дерев’яні брикети. Далі від фронту працюють звичайні магазини. Там ми надаємо фінансову підтримку найбільш вразливим верствам населення. Ми не хочемо вирішувати за них, що їм купувати – лінзи чи м’ясо. Нехай вони самі вирішують, чого вони потребують найбільше, і в той же час підтримують місцевих торговців і регіональну економіку. Потреби різняться: пенсіонеру можуть знадобитися ліки, а родині з дітьми – шкільне приладдя. Ми надали фінансову підтримку 126 000 людям.

А як щодо психосоціальної підтримки? 

За оцінками, кожна четверта людина в Україні перебуває під загрозою психічного розладу – і це цілком зрозуміло. Обстріли, сирени, небезпека, розлучені сім’ї чи друзі, вимушене переміщення – всі ці фактори впливають на людей. До 70% українців вже мають у своїй родині когось, хто загинув або був поранений на війні. У наших дитячих клубах дозвілля працюють психологи. Ми навчаємо вчителів, як працювати з травмованими дітьми. У нас працює загальнонаціональна лінія психосоціальної підтримки та мобільні бригади психологів, які проводять індивідуальні та групові сесії. Попит на них величезний у всіх вікових групах. Наші психологи кажуть, що люди з проблемами психічного здоров’я будуть відчувати труднощі ще багато років після війни.

Як виглядає співпраця з місцевою владою? 

Ми нічого не робимо без відома місцевої влади. Тільки так допомога може бути ефективною. Влада найближча до проблеми і знає, що потрібно робити. Більшість інформації ми отримуємо безпосередньо від влади. Урядовці кажуть нам, хто є найбільш вразливим, ми це перевіряємо, а потім негайно надаємо допомогу. Ми прислухаємося до того, що вони говорять, і реагуємо на пропозиції місцевих жителів. Ми вирішуємо проблеми, з якими вони не можуть впоратися самостійно. Але знову ж таки – українці в першу чергу допомагають собі самі, і це їм чудово вдається. Ми також співпрацюємо з місцевими неурядовими організаціями. В Україні багато волонтерів. Іноді їм не вистачає необхідних знань, можливостей та обладнання. Тому ми надаємо їм не лише безпосередню допомогу, а й проводимо різноманітні тренінги та надаємо обладнання. Наприклад, бронежилети та інші засоби захисту. Загалом, у нас є 200 партнерських організацій в Україні.

Ви також співпрацюєте з іншими міжнародними організаціями.

Ми повинні координувати діяльність з усіма зацікавленими сторонами, а їх дуже багато. Ми співпрацюємо на рівні різних робочих груп і кластерів. Ми узгоджуємо процедури, щоб не вийшло так, що 5 вантажівок від різних організацій приїжджають в один і той самий район і надають однакову допомогу. Визначаємо напрямки і форми допомоги. Водночас стандартизуємо, як виглядатиме допомога – щоб гігієнічний набір від «Людини в біді» відповідав набору від іншої НУО.

Ви також допомагаєте українцям у Чехії. 

Для найбільш вразливих, яким важко допомогти собі самостійно, ми надаємо соціальні та юридичні консультації, психологічну допомогу, репетиторство для українських дітей, допомогу у виборі професії, проводимо семінари. Як і в Україні, у нас також працює телефон довіри. Ми пропонуємо онлайн-курси для освітян про те, як працювати з українськими дітьми. Ми підтримуємо партнерські організації, які надають послуги, що відрізняються від наших, надаючи їм гранти з колекції SOS Україна. Ми також допомагаємо вразливим верствам населення в пошуках житла в надзвичайних ситуаціях. Серйозною проблемою стала експлуатація на робочому місці, і ми прагнемо обмежити її.

Які наступні кроки для «Людини в біді» в Україні?

Ми не хочемо обмежуватися гуманітарною допомогою. Ми хотіли б підтримати до 500 малих і середніх підприємств. Ми також прагнемо розпочати надання соціального житла. Ми продовжимо розширювати можливості місцевих жителів, щоб вони могли краще допомагати своїй країні. Ми будемо відзначати другу річницю вторгнення. У першу річницю ми організували відеомапінг у Міністерстві внутрішніх справ, щоб допомогти людям зрозуміти реалії війни. Вони могли поринути у віртуальну реальність, відвідати виставку або подивитися один з наших документальних фільмів. Ми систематично привозимо свідчення про війну в інші країни. Від початку вторгнення ми організували виставки та заходи про Україну в Берліні, Брюсселі, Женеві, Страсбурзі, Братиславі, Мілані. І ми обов’язково продовжимо.