Андрій Бродський: Тату, нас вб’ють, – мій син сказав мені.

Кржижанов – невелике, але затишне містечко в краї Височина. Його найбільшу пам’ятку – старовинний замок – видно здалеку. Колись він слугував закладом для дітей-інвалідів, а тепер приймає родини, які втекли від війни з України. Андрій Бродський, його син-аутист Марк (12 років) та донька Софія (17 років) приїхали з Києва. Мати дітей не проживає разом із сім’єю, Андрій розлучений і не хоче вдаватися в подробиці. Тема надто чутлива для нього. Втім, він розповідає про те, як йому вдається починати нове життя батька-одинака в чужій країні.

Ми зустрічаємося в одному з двох ресторанів Кржижанова. Щойно Андрій із сином Марком заходять до приміщення, як з ними починають вітатися відвідувачі. «Це місцеві, родина Піпа. Вони допомагають нам з першого дня, – пояснює Андрій. – Нас добре знають серед місцевих. Вони гостинні та доброзичливі». Андрій вивчає чеську мову, щоб краще розуміти їх, що він одразу ж демонструє. «Jednu kávu, prosím. A malou Kofolu pro syna», – замовляє він і починає розповідати свою історію.

Шкода, що ваша донька Софія не змогла приєднатися.

На жаль. Вона зараз працює. Тепер, коли я змушений сидіти вдома, доглядаючи за Марком, вона, в основному, забезпечує сім’ю. Софія дуже самостійна дівчина, і мені з нею пощастило. На щастя, ми також отримуємо регулярну допомогу від держави.

Тобто ви зовсім не маєте можливості працювати?

Мені потрібно щоранку відвозити Марка до школи і весь час бути з ним. Школа знаходиться у Велке Мезиржичі, ми сідаємо на автобус о 7 ранку, Марк їде до школи, потім я чекаю і привожу його назад до Кржижанова. Я не можу залишити Марка самого. Він не в змозі, скажімо, самостійно нарізати хліб або заварити чай. Іноді у мене з’являється можливість підзаробити. Тоді я прошу сусідів із замку доглянути за Марком. Можливо, восени мене візьмуть прибиральником території замку, де ми живемо. Таким чином, я зможу допомагати і піклуватися про Марка.

Ви, власне, маєте диплом історика Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Повернувшись в Україну, ви працювали за фахом?

Ні, я ніколи не працював за фахом, тому що зарплати в цій сфері були дуже низькими. Я намагався працювати в державних структурах: близько року був у Кабінеті Міністрів України. Потім спробував себе в бізнесі. Останнє місце роботи – в Одесі в сфері безпеки, де я пропрацював 3 роки.

Після того, як ми допили наші напої в кафе, Андрій повів нас до замку, в якому зупинилися біженці. Дорогою він розповідає нам про історію замку. Було дуже помітно, що, хоча він ніколи не використовував свою історичну освіту професійно, ця сфера є його пристрастю та хобі.

Коли ви зрозуміли, що у Марка аутизм?

Коли Марку виповнилося три роки, лікарі поставили діагноз – аутизм. Мені довелося відмовитися від усіх своїх амбіцій та мрій, і більше займатися сином. Особливістю його стану є те, що він прив’язується до місць і людей. Тому він дуже прив’язаний до мене.

Чи ходив Марк до школи в Києві?

Так, спочатку він ходив до звичайної школи в Києві, в інклюзивний клас. Але навчання не пішло, і нас перевели на домашню освіту. Повну відповідальність за його навчання взяв на себе дідусь Марка, мій батько. Восени 2021 року Марк пішов до школи-інтернату і перебував там до початку війни.

Марк з нетерпінням чекав на наше інтерв’ю, і навіть підготував промову. «Привіт, я Марк. Мені 12 років. Я люблю веселитися, гратися, бігати, стрибати, плавати. І дівчат теж!»

Що ви пам’ятаєте про 24 лютого?

О 5-й ранку мене розбудили вибухи. Після першого до мене прибігла донька, Марк тоді ще спав. Пролунали ще вибухи, і я зрозумів, що почалася війна. Звичайно, я був пригнічений і абсолютно не знав, що робити. У перший день війни в магазинах і аптеках були величезні черги – я провів увесь день в паніці, купуючи продукти і ліки, та не розуміючи навіщо. Це мені підказав батько, який був військовим розвідником, і теж пройшов війну.

Як ваші діти впоралися з цим?

Софія в перші дні війни була дуже налякана, жила і спала у ванній кімнаті. Через чотири дні вона сказала, що хоче виїхати з України. Ми пішли на залізничний вокзал, і я провів її до евакуаційного поїзда. Моя сестра зустріла Софію в Польщі і відвезла її до Німеччини, де вона живе вже довгий час. Я, Марк і мій 70-річний батько залишилися в Києві, він у своєму віці відмовляється подорожувати. Я не хотів залишати батька напризволяще, тому виїзд за кордон не був для мене пріоритетом. Я змирився з ситуацією і вирішив – хай буде, що буде.

Але, зрештою, ви з Марком теж поїхали.

Я передумав, як тільки ми потрапили під ракетний обстріл. Ми з Марком вийшли на прогулянку. Перша ракета пролетіла повз нас, і її збили сили ППО приблизно за 200 метрів від нас. Був такий сильний вибух, що у мене заклало у вухах, і я отримав легку контузію. Потім пролунав другий вибух. Я був розгублений, але завдяки Марку нам вдалося врятуватися. Він відразу побіг і сховався під аркою будинку, я кинувся за ним. Після цього він мені сказав: «Тату, нам треба їхати. Мені дуже страшно».

Поки ми спілкуємося з Андрієм і йдемо до замку, де живе їхня сім’я, неподалік зупиняється жінка на автомобілі, співробітниця замку з України. Зрозумівши, що ми беремо інтерв’ю у Андрія, вона починає характеризувати його як добру, милосердну та порядну людину, наголошуючи, що такі люди не часто зустрічаються в житті.

Наскільки складно було вам, як батьку-одинаку, втекти від війни? Чи зіткнулися ви з певними проблемами на кордоні?

На той момент, коли ми вирішили їхати, вже діяла заборона на виїзд з країни чоловіків призовного віку від 18 до 60 років. Але я з’ясував, що в нашій з Марком ситуації можна було виїхати з певними документами. Я все підготував, і ми були готові до виїзду. Мій батько відвіз нас до польсько-українського пішохідного кордону у Львові, ми перейшли його і переночували в центрі для біженців у Польщі. Там ми познайомилися з дуже приємним чоловіком Алексом з Австрії, який відвіз нас одразу до Праги. Ми виїхали 25 березня, через місяць після початку війни. А 27 березня ми вже були в Празі.

Як ви пояснили ситуацію Марку?

Марку, чому ти сам не поясниш, навіщо ми поїхали за кордон?

Марк: Тому що почалася війна, і в нас стріляли.

Так, Марк мені сам сказав: «Тату, ми не виживемо. Нас розстріляють і вб’ють».

Чому саме Чехія стала країною для вашого переїзду?

Спочатку я планував поїхати до Німеччини і залишитися у сестри. Але коли ми перетнули пішохідний кордон і опинилися в Польщі на транзитному пункті, я зрозумів, що до Німеччини їхати не варто. З того часу, як ми потрапили під вибухи, у Марка почалося загострення: він бігав, кричав, бився головою об стіну, затуляв вуха. Його всі заспокоювали, до нього приходив психолог. У такому стані я вирішив не везти його до сестри, оскільки у неї двоє маленьких дітей, і моя донечка теж була з нею. Почав розглядати інші варіанти і згадав про свого сусіда з Києва, грузина Джано. Він з колишньою дружиною і трьома дітьми переїхав до Праги та жив у хостелі. Я вирішив, що ми теж поїдемо туди. Зняли кімнату в тому ж хостелі, де жив Джано.

Якими були ваші перші кроки в Чехії?

Коли ми приїхали і оселилися в хостелі, то одразу пішли до візового центру, щоб подати документи. Там були величезні черги, але нас помітила добра жінка, підійшла і провела без черги. Я про це не просив – волонтери все зробили самі. Мені було настільки не зручно, тому що перед нами в черзі стояли маленькі діти, вагітні жінки і люди похилого віку, а ми пройшли без черги.

Чи отримував Марк професійну допомогу?

На щастя, так. Джано допоміг мені знайти контакт професійної установи NAUTIS (Національний інститут аутизму). Ми зв’язалися з Сарою Уракбаєвою, психологом і терапевтом. Вона виводила Марка з критичного стану після нашого приїзду до Чехії. Сара наполягла на тому, щоб ми приїхали в NAUTIS, і провела з Марком кілька безкоштовних сеансів.

Це йому дуже допомогло, і я їй за це вдячний.

З вересня Марк відвідує чеську школу для особливих дітей. Наступного тижня до замку приїде терапевт, який проведе кілька занять із Марком. «У маленьких містечках, де ми всіх знаємо, ми щасливіші, ніж у галасливих містах», – пояснює Андрій, чому він не думає переїжджати до Праги чи Брно.

Як ви знайшли житло тут, у Кржижанові?

Після місяця проживання в хостелі соціальні служби знайшли для нас літній будиночок в Кундратіце, але ми змогли прожити там лише пару місяців. На щастя, ми познайомилися з доброю жінкою на ім’я Іванна, яка направила нас до соціальних служб в Їглаву, місто на південному сході Чеської Республіки. Вже за годину після нашого візиту нам знайшли житло в сусідньому містечку Кржижанові. Це старовинний замок, де раніше жили діти-інваліди, переобладнаний під хостел. У замку є окремі кімнати, і там проживає багато біженців з окупованих територій України. Коли ми приїхали, нас забезпечили харчуванням, а також усім необхідним побутовим приладдям. Як тільки ми заселилися, то для нас він був як готель «Хілтон» з усіма зручностями (сміється). Марку там теж комфортно – є діти, тварини, а також велика зелена територія навколо замку.

Час розім’ятися! Бантик, кіт, який теж живе в замку. Він слідує за нами майже на кожному кроці, а коли ми після фотосесії прямуємо до машини, то вирушає разом з нами. «Я не хочу, щоб він втік!» – каже Марк. Але Бантик лише проводжає нас до входу в замок і повертається до себе додому.

Чи помітили ви якісь відмінності між чеським та українським менталітетом?

Відмінності дуже відчутні. Коли ми жили в Києві, багато людей не розуміли Марка, шикали, кричали на нього. Часто мені казали, що я його погано виховую. Я не міг нікому нічого довести, приймав це і просто терпів. Тут, у Чехії, навіть у сільській місцевості, люди всі такі інтелігентні і доброзичливі. Коли ми вперше прийшли на дитячий майданчик, я очікував на конфлікти, тому що в Україні у нас часто виникали подібні ситуації. Але тут діти граються з Марком, спілкуються, і жодного разу не насміхалися з нього.

Чи подобається Марку тут, у Кржижанові? Чи не сумує він за домом?

Якось я запитав Марка, чи не хоче він повернутися додому. Він і чути про це не хотів, і ще два дні був у паніці. І я розумію, чому. Тут до таких дітей, як Марк, ставляться з емпатією, і він це відчуває. Марк зовсім не сумує за домом, тільки за дідусем. Іноді він спілкується з ним по відеозв’язку і просить провести екскурсію по його будинку.

Як Марк справляється з мовним бар’єром?

Край Височина надав нам чудову вчительку, яка тричі на тиждень приїжджає до замку і навчає дітей та дорослих. Ми разом з Марком вивчаємо чеську мову. Вчителі розмовляють тільки чеською, і Марк все розуміє, але говорити ще не може.

Ви зазначали, що Марк не хоче повертатися в Україну. А як щодо вас?

Ніхто не знає, що буде в Україні. У найближчі кілька років я не бачу для себе там жодних перспектив. Враховуючи, що я вивчаю чеську мову і планую продовжувати, спробую закріпитися тут і, якщо вдасться, знайти відповідну роботу. Дуже хотілося б у майбутньому відкрити власний бізнес.

Схоже, що найбільшою мотивацією рухатися вперед, незважаючи на складні обставини, для вас є діти, чи не так?

Так, у мене були великі плани щодо кар’єри, і я часто подорожував по роботі. Але ці плани йшли в розріз з моєю сім’єю. Тоді я зрозумів, що моя сім’я – це хрест, який я повинен нести, а діти – це мої янголи-охоронці. Марк багато чому навчив мене в житті: терпінню, смиренності. І я йому за це вдячний.

Інші статті на тему

Бажаєте щось додати?

Поділіться з нами темами, які вам будуть цікаві.