Лєла Іонова: Нас прийняли як нових членів родини

Чи можете ви уявити, що війна змусила вас покинути свою домівку двічі за вісім років? Лєла – мама двох хлопчиків, Вані (6 років) та Сашка (11 років). 24 лютого 2022 року сім’я Лєли була змушена залишити своє рідне місто Слов’янськ вдруге у житті після війни 2014 року. Зараз Лєла та її сини живуть у затишному містечку Опава, у східній частині Чехії. Наша зустріч відбувається у дерев’яній альтанці в зеленому садку, зробленому руками Каміла та Каміли Ткач. Сілезька пара вирішила дати притулок українській родині у своєму будинку і зробити все, щоб вони знову почували себе як удома. Як це – облаштувати нове життя у чужій країні?

Чому ви обрали Чехію як країну для переїзду?

Ми вже були знайомі з нашою новою сім’єю через роботу мого чоловіка. Анатолій, мій чоловік, працює в чесько-австрійській компанії, де він і познайомився з Камілом. Вони довгий час були друзями. За збігом обставин, три роки тому ми вже приїжджали до Опави. Щойно розпочалася війна, Каміл подзвонив Анатолію та запропонував свою допомогу. Каміл та Каміла наполягали на тому, що ми маємо покинути Україну. Все, що нам потрібно було зробити, це перетнути кордон зі Словаччиною, а далі вони нам мали допомогти. Ми поїхали 24 лютого, побули тиждень у Вінниці, місті на заході центральної України, і 2 березня пішки перетнули кордон на околицях Ужгорода. Ми простояли на пішохідному кордоні шість годин. Дув сильний вітер, було дуже холодно. Щиро кажучи, це було дуже схоже на фільм про війну. Я стояла там у стані шоку разом з двома дітьми, намагаючись нікого не втратити. Ми по черзі ходили до пунктів обігріву, бо температура була дуже низькою.

Це ваша друга втеча від війни. У 2014 році, під час Кримської кризи, ви також залишили свою батьківщину Слов’янськ, місто в Донецькій області України, чи не так?

Ми поїхали зі Слов’янська, коли російські окупанти захопили міську раду. Наприкінці квітня 2014 року ми вирішили провести два тижні у Криму. Раніше ми щороку їздили туди відпочивати. Але цього разу у Криму було вже неспокійно, тож ми змінили свої плани. У результаті ми опинилися у Харкові у наших друзів. Анатолію треба було повертатися на роботу й до батьків у Слов’янськ. Він поїхав один, пробув там два тижні і сказав нам, що ми не можемо повернутись додому, бо там уже небезпечно. Через деякий час компанія мого чоловіка переїхала до Києва, і ми разом з нею. Поки наше рідне місто було в окупації, ми три місяці жили у столиці України. Там ми пережили страшну депресію і дуже хотіли повернутися додому до Слов’янська. Ми чекали, доки місто звільнять, розчистять усі вулиці, щоб нарешті повернутись.

Порівняно з 2014 роком, зараз виїхати було легше чи важче? Раніше можна було переїхати у безпечніше місце в межах України, але цього разу єдиний вихід – виїхати за кордон.

Зараз було складніше. Це було дуже важке рішення, але ми мали виїхати через дітей. Анатолій залишився у Вінниці. Він має роботу, і це його підтримує. Ми думали, що пересидимо там війну, щоб вся сім’я залишилася разом, але, як показали нещодавні атаки, нині в Україні немає безпечного місця.

Ви намагаєтеся уникнути новин та матеріалів у ЗМІ? Чи можливо просто ігнорувати їх хоча б протягом одного дня?

Кожен мій день починається з новин. Я не переглядаю їх без зупинки, зазвичай, перевіряю повідомлення вранці та перед сном. У будь-якому випадку, багато моїх друзів зараз перебувають у різних містах України, і необхідно бути в курсі поточної ситуації.

Чи підтримуєте ви щоденний зв’язок із вашим чоловіком Анатолієм? Чи є шанс, що він приєднається до вас у Опаві?

Ми завжди на зв’язку. Ми не бачилися більше трьох місяців, і, звісно, ​​це дуже важко. Але безпека наших дітей є пріоритетом, тому ми не можемо повернутись додому. І мій чоловік теж не може приєднатися до нас в Опаві, оскільки, у зв’язку з воєнним станом, чоловікам призовного віку заборонено виїжджати за кордон. Я дуже хотіла б, щоб наша сім’я знову возз’єдналася.

Більшість біженців прямують до Праги, столиці Чеської Республіки. Наскільки гостинним виявилося маленьке місто Опава?

Коли ми приїхали, люди допомогли нам зі всім. Документи, школа для моїх дітей, побутові справи. Хлопчики вступили до місцевої школи Монтессорі лише через чотири дні після нашого приїзду. Каміл та Каміла прийняли нас як нових членів родини, за що ми їм дуже вдячні. Щодо державної підтримки, то я щомісяця отримую соціальну допомогу для себе та своїх дітей. Це однакова сума для чеських міст. Отримання візи тимчасового захисту також не викликало жодних проблем.

Чи багато українських біженців в Опаві?

Так, досить багато. Неподалік нас є громадський притулок, де живуть біженці з України, близько 200 осіб. Здебільшого, це матері з дітьми. Нещодавно я зустріла тут маму свого однокласника, що було дуже несподівано.

Чи стикалися ви з проявами негативу в Опаві, чи люди терпимо ставляться до біженців?

Я не стикалася з нетерпимістю серед дорослих. Але багато дітей не розуміють, що насправді відбувається в Україні. Діти у такому віці можуть бути жорстокими.

Наскільки сильним є мовний бар’єр в Опаві?

Здебільшого, я зустрічала людей, які розмовляють лише по-чеськи. З сім’єю, в якій ми живемо, спілкуватися досить легко – вони знають англійську та російську. У нашій школі два вчителі теж розмовляють російською. Вчителька з Києва, що мешкає тут, в Опаві, приїхала до нас у гості, щоб позайматися з Сашком українською мовою та математикою. Окрім того, хлопчики отримують велику допомогу у вивченні чеської мови від Ерни, матері Каміла.

Якою є ситуація щодо шкіл та освітніх програм у Чехії? Чи важко було знайти потрібну?

Коли ми приїхали до Опави, було чотири вільних місця у школі Монтессорі для дітей з України. Сашко відвідував 4-денний літній тенісний табір, який був повністю безкоштовним. Загалом, для біженців було багато пільг: безкоштовні заняття з дзюдо, малювання, верхова їзда. Каміла та її учні зазвичай організовують такі заходи, тож допомагають не лише нашій родині, а й багатьом іншим українським діткам.

Наскільки важко було дітям адаптуватися до нової ситуації?

Щиро кажучи, дітям було легше, ніж мені. Діти досить швидко навчились спілкуватися чеською мовою, пішли до школи та записалися до спортивних секцій. Ми дивимося всі чеські мультфільми та казки на Netflix, вони обоє їх чудово розуміють. Ваня пішов на плавання до школи Монтессорі. Сашко записався на дзюдо, і тут йому подобається більше, ніж в Україні. Він уже брав участь у змаганнях із дзюдо тут, у Чехії, і навіть посів третє місце. Однак, хлопчики сумують за своєю домівкою та друзями з України.

Ви та ваші сини стали фанатами баскетбольної команди «БК Опава». Це якось зміцнює ваші стосунки із новим містом?

Сашко – великий уболівальник, він не пропустив жодної гри минулого сезону! У нього вже є шарф та футболка з логотипом «БК Опава». Вані теж подобається атмосфера самої гри. І, звичайно, це зближує нас із нашим новим містом ще міцніше.

Чи є щось особливе, що вам подобається в чеському народі та культурі?

Мені подобається, що чехи дуже доброзичливі та гостинні. І мене захоплює старше покоління! Вони справді вміють радіти життю. У Каміли чудова мати, Єва. Їй 82 роки, та вона все ще виходить із подругами на чашку кави. Маму Каміла звуть Ерна, вона шляхетна та елегантна. Вона така розкішна, я навіть сказала б аристократична! У найкращому розумінні.

Інші статті на тему

Бажаєте щось додати?

Поділіться з нами темами, які вам будуть цікаві.